Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

А стара цариця ходила як сова. І словом не обізветься до бідної Марусі. У неї в очах був гнів та задум якогось лукавого вчинку тому дівчина аж дрижала перед самим поглядом цариці.

Була тиха, ясна маєва ніч. Місяць світив ясно, а в його блідім світлі купалися степ, палата, ріка і недалеке озеро. Маруся вийшла на свій улюблений горбок, щоб послухати, чи не почується стукіт кінських копит лицарських коней, чи не заірже карий кінь, чи не заблисне золота збруя… Але навкруг було тихо-тихо, як в могилі; лише лилик перелетить, хлюпне у річці риба або затягне пугач своє протяжне «пугу»… Втім, щось зашуміло, плеснула вода у річці, нахилилося гілля верб, зашелестіла тростина, а перед Марусею стала стара чарівниця, кощава та обросла мохом.

– А, ти тут, голубко? – зашипіла та показала до місячного світла свій єдиний зуб. – Не втечеш тепер, стара цариця віддала тебе мені. Годі, годі, душенько, силоміць пхатися в пани: вони кого-будь так легко не приймуть до себе!

– Та де ж я пхаюся в пани? – ледве промовила дівчина.

– Не пхаєшся?… Га, добре! А чого забрала ти красу у ранішньої зорі, свіжість у роси, ясність та погідність личка у сонця, а задуму у місяця?… Га?… Чого, чого взяла ти стрункість і стан у тростини, а красу очей у чистої водиці?…

– Я не брала, мені се Бог дав!

– Цить, ти будеш панувати!.. У скляних палатах спочинеш на лелієвому ложі, на золотому піску, рибоньки-сестриченьки розплетуть коси, хвилі розчешуть волосся і заквітчають трійзіллям.

– Що ви, бабусю, кажете? – дрижачи запитала Маруся.

– Що чуєш, голубко. Ходи, ось я покажу тобі лицаря золотій збруї, на карому коні, з срібним сагайдаком, з каленими стрілами.

– Де він, де він?! – крикнула Маруся.

– Ось, ось, ходи!.. – прошепотіла чарівниця та потягла дівчину на берег глибокого озера…

Хлюпнула вода, неначе покотив хтось до неї тяжкий камінь; зашелестів шувар, зойкнула дівчина, а сполошена циранка пурхнула з очерету та, тріпаючи дрібненько крильцями, закрутилась понад озером і знов сіла на воду. Все втихло, щезла чарівниця, лише опівночі з лелієвого ложа підвелася Маруся, вийшла з скляної палати на берег гарною Русалкою.

…Прекрасно благословилося на день. Ген-ген на далекому східному рубці небо почервоніло, наче його хто облив ясною карміновою фарбою; нічна пітьма опускалася на землю; денне світло рожевими рученятами чіплялося погідного неба, гойдалося на вершках дерев, а опісля зненацька опускалося на землю, тягнучи за собою ясне сяйво сонця та випиваючи краплі роси з кінчиків трави, з квітів та кущів.

Крутою доріжкою їхали лицарі на вороних конях, вертаючи з війни; несли вони здобуті у татар бунчуки та вели визволених з неволі бранців. Попереду на карому коні їхав князь-лицар. Над самісіньким озером при дорозі стояв братчик-баран.

– Івасечку, що чувати вдома? Здорова Маруся? – заговорив лицар.

Баран замекав, дві грубі сльози покотилися з його очей, а з шувару пурхнула та сама циранка, що сполошилась вночі. Лелія похилила голову до самісінької води, а вода захлюпала об берег, та показалась Маруся Русалкою.

Князь-лицар завернув коня, махнув степом, як птах, далі воювати ворогів… Однак колись і лицар вернеться, і Русалка станеться дівчиною, і баран – хлопчиною, і Русь-Україна свобідною.

Жив собі раз багатий та могучий князь Самоволя в своїх золотоверхих палатах і мав дуже гарну донечку Яргордійку Гордився він своїми багатими, вірними боярами, хоробрими воєводами, а над усе любив свою первородну донечку княжну Яргордійку. Величався її чудесною красою, її мудрими дотепами і часто говорив своїм боярам:

– Наша люба доня, княгиня Яргордійка, достойна єсть зістати наслідницею нашої великої держави.

Бояри, воєводи притакували завсігди на це своєму князеві, навіть і сам блазень, що мав дерев'яні калаталки коло своєї баранячої кучми, навіть і він признавав, що Яргордійка зовсім подібна до свого батька князя: і ростом, і рисами лиця, і честолюбною вдачею, і що вона достеменний другий батько князь Самоволя. Самоволя-князь хоча любив свою гарну донечку над усе, та часами гнівався на неї дуже за те, що не хотіла їсти його двірської страви киселиці. А мусите знати, що він був дуже рішучим владикою, не розумів слова «годі». Коли казав:

– Ми так по нашому повелінню хочемо, – то так зараз мусіло все точнісінько зробитися; не було ні брата, ні свата, ні дочки, ні сина, лише все мусіло повинуватися княжому хотінню.