Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Я того всього, хоч і наслухався досить, але не надавав значення, бо мав доста клопоту й так. Генерал Коритовський призначив мене інструктором і віце-командиром усього львівського гарнізону. А мій Аксамицький тим часом з чорним кавалером заприязнився і весь час до нього бігав, не раз там цілими ночами пересиджуючи. Даремно я його перестерігав, що та приязнь на добре не вийде. Зрештою, це й видно було: він сильно змінився, з веселого товариша став понурим, бувало, цілими днями ні до кого й словом не перемовиться, а в помешканні свому замикався. Наскільки давніше він був пильним і статечним офіцером, так тепер службу занехаяв. Клопоту він мені чимало завдав, і якби мені його батько не доручив, як старшому братові, пильнувати його, і не ставився я до нього зі справжньою братньою приязню, то вже би-м шукав на нього управу не в дружніх сентиментах, а у військових артикулах. Проте аж таким суворим я для нього бути не міг, чого й донині жалкую.

До всього лиха Аксамицький не тільки з доброго офіцера на недорайду перетворився, але ще й з доброго католика недовірком став. Дивився я з великим смутком на те, що він не тільки сам до церкви не ходив, а навіть у неділю і свята свою чоту дуже нерадо водив на службу Божу.

І так мене вже це все знервувало, що врешті я оголосив одного дня перезву, і вся хоругва вишикувалася на площі у визначений час, не було тільки Аксамицького. Траплялося це вже й раніше, але того разу я вже не попустив і послав до його помешкання вахмістра з двома драгунами з наказом арешту, аби його з дому не випускали без мого дозволу. Після цього я ще вирішив по-доброму з ним побалакати, як брат з братом, і застав його за писанням. Довкола лежала купа книг, і стояли якісь флакони та дивні знаряддя й інструменти. Коли він мене побачив, то зірвався зі столу, вітаючи з виразом сорому.

– Пане Аксамицький! – сказав я. – Як ротмістр, я наказав вас взяти під арешт, бо так мені моє офіцерське сумління наказує, але прийшов я сюди як приятель і брат, аби зробити вам в арешті компанію. Проте бачу, що не дуже вам моя компанія придасться, бо сидите по вуха в книгах, скидаючись на астролога. Яким же то читанням ви так ся забавили, що аж про службу забули?

Сказавши це, я почав оглядати ті поважні фоліанти, зауваживши, що Аксамицький усміхається, маючи мене вочевидь за профана. Дивні то були книги, а кожна мала титул такий закручений, наче сфінксова загадка. На одній я прочитав «De quinta Essentia», на другій – «Aurora philosophorum», а далі були там такі дивні назви, як «Philosophia occulta», «Thesaurus thesaurorum» й инші. На столі ще лежала якась страшна чорна книга з пергаментними сторінками, що були списані дивовижними літерами.

– А то що за монстр чорнокнижний? – спитав я, сміючись.

– Якби, пане ротмістре, знали ви, що є в цій книзі, то б, може, ся не сміяли. Бо то є Clavicula Salamonis…

– Якщо це Clavicula, яка не тільки мудрість Соломона, але й серця відчиняє, то би-м дуже прагнув її також мати, аби собі до вашого серця дорогу відчинити. Приходжу ще раз просити не як старший, а як брат і приятель, аби ви більше не мали справи з тим незнайомцем, який вочевидь вашу свідомість оплутав і Бога з серця вигнав. Я вже віддавна вас пізнати не можу, не той то Аксамицький, якому я завше радий був.

Але він нічого не відповів на це й тільки усміхався.

– А щодо того Запатана, – кажу далі, – то бодай би вже він десь карк скрутив по дорозі, як мало його на вас лихо принести, бо хоч Завейда чоловік забобонний і не дуже вчений, то бігме рацію має, що то кузин Люцифера… Адже ж ви вдалися в практики нечисті, в якусь магію чи альхемію! І нема сумніву, що опановуючи надприродну мудрість, ризикуєте свій власний розум втратити, а ще слід чекати, що й Бога ся відречете і віри святої…

Тут Аксамицький мене перебив зі сміхом.

– Знаю, знаю, але ви не в свою справу носа запхали, пане ротмістре! Дайте мені спокій!

Така відповідь розгнівала мене:

– Добре! Дам вам спокій, пане Аксамицький! Дякую, що мені все пояснили, тепер вже про свою справу зачну говорити. Отож слухайте, але без сміху і жартів, а навпаки, з субординацією, бо не говорю вже тепер ані як фільозоф, ані як приятель – але як командант. Те, що ви є поганим товаришем, то справа поміж Аксамицьким а Нарвоєм, те, що ви поганий католик, то справа поміж Аксамицьким а його совістю, але що ви є поганий офіцер, то справа між субалтерном а ротмістром. Цього разу обмежимося арештом, але на майбутнє пам'ятайте, від уставу не відступлю, і пригадаю вам, що військові приписи так само важливі! Тому, або подавайте у відставку, або несіть службу, як належиться!