Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Хто знає, чи ся не стане по вашій волі, – відказав Аксамицький, – бо якщо я нині на перезві не був, то тільки тому, що вчора від генерала Коритовського відпустку на місяць отримав, а про відпустку я поклопотався якраз тому, що через місяць покину військо.

– Коли так, то вже ліпше, – визнав я, – але все одно це не було ані по-товариськи, ані по-армійськи, що поза моїми плечима ви взяли відпустку. Але доста про це, ви тепер належите тільки номінально до моєї хоругви і тому я варту знімаю, а вам даю волю.

Сказавши це, хутко вийшов, бо гнів і жаль мені відібрали настрій.

Вдома я написав листа до старого Аксамицького, розповівши йому, як син його в непристойне товариство потрапив, а з моєї опіки і військової, і братерської вивільнився, а тому я знімаю з себе усю відповідальність за наступні його кроки.

Минуло так зо два тижні, а впродовж того часу нічого ані про Аксамицького, ані про чорного кавалера не чутно було. Аж тут раптом каже мені Завейда, що Аксамицького спіткав великий смуток, бо наречена його, донька вірменського купця Вартановича, задля якої Аксамицький так радо Варшаву покинув, дуже тяжко на гарячку занемогла, так що вже жодних надій на те, що виживе, нема. Батько для своєї одиначки найславніших лікарів спровадив, а знаменитий хірург Стирнеус із Христинополя за увесь час ані на крок від ложа бідної дівчини не відступив.

Знав я добре, що Аксамицький свою панну кохав понад життя, а тому здогадувався, в якому розпачі тепер перебуває, і вирішив, стлумивши образу, провідати його, але ніколи його в дому застати не міг, бо він своєї нареченої ані вдень, ані вночі не залишав. І тут мені спало на думку, чому ж то він у такій тяжкій пригоді не звернувся по допомогу до того Запатана, в чий лікарський хист я сам повірив, але, виявилося, Запатан як на лихо зник десь зі Львова і допіру за тиждень повернеться. Аксамицький, мов шалений, бігав мало не щогодини від хворої до будинку Запатана, але чужоземця як не було, так не і було. А за кілька днів сталося нещастя, бо, вочевидь, така була Божа воля: бідна дівчина померла…

Досі мені серце з жалю стискається, коли згадаю муки і страждання бідного Аксамицького. Змінився до невпізнання, обличчя схудло, зблідло, мов біла хустка, очі страшно ся запали, а вогнем таким палали, ніби він і сам гарячку дістав. Сидів коло покійної, слова ні до кого не кажучи, мовби нічого не чув і нічого не бачив довкола. Непорушно дивився в погідне обличчя своєї панни, чиєї вроди й смерть не зіпсувала. Ми його конче від покійної вивести хотіли, силу навіть застосовуючи, але не дався зрушити з місця і відпихав нас із роздратуванням.

Аж душа нам з жалю того ся краяла, але не могли зарадити, і лишили його біля мертвої, молячи Господа, аби скріпив його в смутку. Повернувшись додому, тинявся я по хаті, місця собі не знаходячи, і світ мені був немилий. А вночі не міг заснути, бо весь час мені стояв перед очима нещасний мій камрат і приятель. Довго так лежав я, роздумуючи, коли це добре по півночі чую нагло, що хтось сильно стукає в мої двері. Я вмить зірвався і з великим подивом побачив на порозі генерала Коритовського і старого Вартановича.

– Пане ротмістре, – схвильовано промовив генерал, – маємо клопіт. Аксамицький, очевидно впав у шал, бо власне годину тому викрав тіло своєї покійної нареченої і зник без сліду.

Я тільки вражено скрикнув, почувши таку жахливу звістку.

– Беріть, васьпане своїх людей, – каже далі генерал, – хоч би й усіх і розішліть на всі сторони, аби шаленця схопити!

В одну мить я вбрав мундира і вибіг разом зі старим Вартановичем на Ринок, де гауптвахта була, а драгуни мої варту тримали під командою Завейди. А там я звелів усім, хто був, рушати за мною. Завейді ж наказав, аби тривогу бив і кінні та піші патрулі на всі сторони розіслав. Спало мені на думку, що Аксамицький з тілом своєї померлої панни не куди інде, як тільки до помешкання Запатана міг побігти. Лишивши зрозпаченого старого під опікою двох поштових, сам я з кількома людьми верхи на конях помчали просто на Стрийське передмістя до палацу князя Яблоновського, за яким розташувався той запущений будинок, якого винайняв чужоземець.

Щойно допалисьмо костелу отців місіонарів, побачив я коло палацу постать бідного Аксамицького. Біг швидко, тримаючи обіруч тіло своєї нареченої… Місяць на диво ясно світив, і видно його було ще здалеку. Незвичне то було і страшне видовище, не забуду його хіба до смерти. Довга біла сукня покійної спливала на землю і волочилася за ногами Аксамицького, вельон шлюбний розвівався, а нічний вітер грався її буйним чорним волосся…