Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Аксамицький за палацом скрутив наліво і почав спинатися вгору зі своїм тягарем, а я, зіскочив з коня, і разом зі своїми драгунами подалися вслід. З великою тривогою я стежив за моїм нещасним товаришем, сльози в очах стояли, і зовсім забулося, що я вояк. Ми пустили його вперед, тримаючи на оці, бо я не знав, як наблизитися і що йому сказати, як його потішити й опам'ятати, а понадто, як у нього відібрати тіло померлої панни, котру, як найдорожчий скарб, він пригортав до себе.

Так ото йшли ми поволі за ним нагору, де той проклятий італієць чи німець мешкав. Аксамицький, підбігши до будівлі, скинув свого плаща, розстелив його на землі і на ньому поклав тіло панни. Потім почав грюкати в двері і голосно гукати. Але будинок був порожній, бо залізні віконниці були замкнені, і з жодної щілини не пробивалося ані промінчика світла, і ніхто на голос Аксамицького не відізвався.

Я наблизився з моїми людьми і став за його плечима, але він нічого не чув і не бачив, а весь час зі страшною силою грюкав і грюкав, не перестаючи гукати. Не мав на голові капелюха і був блідий майже, як померла панна, а з очей його бив шал і жах. Стукаючи весь час то кулаком, то руків'ям шпаги з шаленим натиском, викрикував якісь дивацькі, незрозумілі слова, з яких тільки кілька в пам'ять мені вбилося…

– Відкрий, відкрий, прошу тебе, благаю тебе, прибудь! Віддай мені її життя, бо ж ти її забив, проклятий! Заклинаю тебе нашим пактом, відчини! Магістром твоїм заклинаю, озвися! Ін номіне Тетраграмматон Адонай, Тетраграмматон Ельогім, Тетраграмматон Сабаот, Априрух, Ехбранор! Відчини мені, рятуй мене, воскреси її!

Але ніхто йому не відповідав, хіба глуха луна котилася і відгукувалася з будинку мовби кепкуючи над нещасним.

– Запатан! Запатан! Запатан! – кричав далі захриплим голосом. – Сьома ватагами семи загонів тебе заклинаю, відчини мені, прибудь, прибудь! Нехай тобі звелять Оріфіель, Магріель, Сабріель, Хараріель, прибудь! Єсаель, прибудь! Сьома князями пекельними заклинаю тебе, Залатане, прибудь! Елєктором тебе заклинаю, прибудь! Рошіном та Ірімодом тебе заклинаю, прибудь! Бешарадом і Клянухом, прибудь!

Не міг я вже довше дивитися на того шаленця і, щоб якось його отямити, поклав йому лагідно руку на рамено. А він раптово зірвався, озирнувся, подивився на нас страшним і непритомним оком, і, враз жахливо закричавши, обличчя собі закрив долонями та з божевільним переляком почав утікати, зі страшною швидкістю спускаючись згори до міста…

Я послав обох драгунів, аби за ним бігли, не чинячи йому жодної прикрости, але з очей не спускаючи, аби собі чимось не зашкодив, решті вояків наказав узяти тіло панни і, загорнувши у плащ, нести до міста.

Там я перестрів старого Вартановича з кількома вояками і віддав йому тіло, заклинаючи його, аби про все, що бачив і чув, ані словом не промовився.

Я повернувся на гауптвахту до ратуші і здавалося мені, що все це не на яві, а уві сні відбувається. Я вирішив зачекати поки не повернуться драгуни, які за бідним Аксамицьким побігли. А небавом таки побачив їх, але самих. Розповіли мені, що Аксамицький біг через місто до Піскової гори, хрестячись і благаючи Матір Божу, аби його від сил пекельних оборонила, котрі його переслідували. Біля монастиря отців кармелітів раптово затримався, збіг нагору і почав у дзвінок калатати. Вибігли налякані отці, а він їх благати почав, аби його від злих духів захистили, і просив притулку та сповідника. Взяли його тоді до монастиря, і там він зостався. Тоді я вже заспокоївся нещасним облуканцем, бо, вочевидь, його розум у темінь шаленства попав. Удосвіта я повернувся додому і впав зморений на ліжко…

А вранці я пішов до монастиря отців кармелітів і застав Аксамицького без свідомости і в гарячці. Як виявилося, він ще встиг висповідатися з великою скрухою і святе причастя прийняти, але потім знову його гарячка скорила. З його маячні можна було здогадатися, що він у лихі й нечисті чари втягнув був нещасливу свою наречену, але яким чином, так і зосталося таємницею назавше. Щойно згодом зі слів старої няні, котра вибавила покійну панну, а потім їй прислужувала, ми дізналися, що одного разу Аксамицький повів свою панну до Запатана. А повернулася вона звідти у великій тривозі і звідтоді весь час мов у гарячці перебувала. Няня також розповіла, що панна встигла їй признатися, що була свідком дивних чарів у будинку Запатана, і, зазирнувши у якесь чорне дзеркало, враз зомліла. А назад її вже потаємки без пам'яті привезли. Хтось навіть радив бідному батькові, аби то так не покинув і домагався розслідування, однак він не бажав чинити жодного розголосу, даючи поживу для язиків, і справу ту занехаяв.