Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Опанований цікавістю, притулив я обличчя до вікна і побачив, як в одну мить будинок, вікна якого досі не світилися, спалахнув яскравим і сильним світлом, наче всередині дому вибухнув великий феєрверк. З усіх вікон вдарило мерехтливе світло – то кривавої барви, то жовтої, а таке сильне і сліпуче, що очі разило. Я відчинив віконце і почув жахливий гуркіт, тріск і сичання, що линули з дому Запатана, мовби рами тріщали, а всі стіни валилися… Аж от нагло загуркотіло так страшно, що вмить усі шиби в редутовій залі з великим галасом потріскали. Потім я побачив тільки велетенське полум'я, що вистрілило вгору, а тоді враз усе втихло, і темрява запанувала…

Тим часом серед публіки в залі зчинилася паніка, залунали вигуки: «Горить! Горить!» – і ну жінки мліти, чоловіки кричати, а всі у розпачі у двері пхатися.

Бачачи, що з того може велике нещастя бути і люди чого доброго подушаться, я скочив на стіл і щодуху заволав:

– Не бійтеся! Нема страху! То цейхгауз в повітря злетів!

Паніка вляглася, а ми із Завейдою вимчали з залі, прихопивши з собою половину варти і побігли на місце тої незрозумілої події. Ледве ми туди добігли, а вже більша частина публіки з редути за нами вибігла, аби зобачити, що сталося.

Страшне видовище руїни ми тут застали. Зі старої кам'яниці чи цейхгаузу нічого не зосталося, опріч великого звалища. Виглядало це так, мовби дім враз із фундаментом якась сила підкинула догори, а, падаючи, він на друзки розсипався. Цегла на цеглі, камінь на камені, але от диво, дах лишився цілий і, мов капелюх, на кільканадцять кроків відкинутий… Відразу мені ударив запах і густий дим пороху, так що не мав я жодного сумніву, що дім висадила в повітря міна.

Отак страшний вибух перервав усю забаву на маскараді, а на другий день ні про що не говорилося, тільки про той випадок. Румовища уважно оглянули, але ані трупів, ані жодної частини людського тіла не знайшли. Так виглядало, що усі троє злетіли в повітря. Однак і натуральна причина об'явилася, бо як зізнав один артилерист, який колись мав нагляд над цейхгаузом, що тут якийсь жид з Бродів, який постачав порох до кам'янецької фортеці, цілу бочівку пороху закопав, а потім про це забули. Але чому та бочівка вибухнула, хто спричинився – випадковість, необережність чи зумисна воля, що сталося з Запатаном і з обома незнайомцями – того ніхто не докопався і назавше лишилося таємницею…

Днів через два після цього сиджу якось увечері в моїй кватирі та й пишу лист до родини. У хаті крім мене і пса, якого ві Львові мені подарували, більше не було нікого. То був великий пес з породи найліпших британів, мав таку силу, що хлопа на землю перекидав, а такий відважний і слухняний, що в пекло би скочив, якби-м тільки крикнув: «Гуджа!» Коли отак пишу, чую, що пес мій дуже неспокійний, то гарчить, то скімлить, а на місці втриматися не може. Це мене здивувало, я перестав писати і почав стежити за псом, що то з ним таке. Бачу тоді, що він розпашілими очима зиркає в кут під конторку, але здалека і без великої відваги. Тут я вже й сам зацікавився, що то могло бути, встаю, підходжу до пса і кажу:

– Гуджа!

Враз пес зірвався і просто до конторки, але тут знову став і гарчить. Раптом закаркало щось глухим і захриплим тоном з-під конторки і я почув виразно:

– Аррабет! Запатан! Метатран!

Я відразу упізнав той голос, хоч він і був дуже слабий, тихий і жалісний, але я ніяк не міг второпати, звідки той крук, якого я у Раві коло Запатана бачив, у моїй хаті взявся. Якусь хвилю я думав, що то мені у вухах щось зашуміло, але тут і вдруге чую те саме жалібне волання: «Аратгран! Аррабет!» Мій пес, зачувши це дивне каркання, почав розлючено гавкати і рватися, аж я його за карк мусив ухопити. На той галас забіг до хати мій денщик, який мені чистив мундир у сінях.

– Ану, – гукаю до нього, – ходи-но, тримай пса, бо щось тут є під конторкою!

– А-а, то крук, пане ротмістре.

– Що за крук? Звідки тут взявся?

– То, прошу пана ротмістра, я ту чорну балакучу бестію на пожариську того дому, який у повітря злетів, знайшов і до хати приніс. Страшно те бідацтво було обсмалене і покалічене, а так стогнало, зойкало і лементувало, ніби чоловік, що мені жаль його стало, та й забрав сюди, пане ротмістре!

Сказавши це, поклався на землю і витяг з-під конторки крука з обсмаленим пір'ям, котрий так жалюгідно виглядав, ніби будь-якої миті міг здохнути. Хоч і мав я упередження до цієї бридкої чорної почвари тим, що вона належала до Запатана і якісь незрозумілі та дивні викрикувала слова, про які заручитись не міг би, чи то не є якесь гидке й безбожне блюзнірство, але я свою відразу переміг, бо й мені шкода стало того нещасного, скаліченого сотворіння, і тому не сварив я хлопця, що мені такого непрошеного гостя до хати спровадив. Отак ото я ні з того, ні з сього дістав спадок по Запатані.