Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Генерал Коритовський зі мною ходив до хворого Аксамицького, аби вияснити таємницю усієї пригоди, але нічого ми не добилися, бо бідний мій товариш перебував увесь час в гарячці й марив. Очуняв він щойно перед самою своєю смертю. Помер цілком притомний і так, як це на доброго католика пристало. Поховали ми його з гонорами військовими через три дні після похорону його панни.

Отак ото я в жалобі і тяжкій тузі службу мою розпочав у Львові 1766 року.

Якось через кілька днів після похорону Аксамицького добре вже над вечір прибігає до мене Завейда увесь блідий і краплистим потом облитий і, ні слова не кажучи, падає в крісло, сопучи, мовби з великої втоми. Питаю його, що з ним, а він:

– Ротмістре, не гнівайтеся, але, може, маєте в хаті якесь міцне пійло, щось таке для скріплення серця, бо мені недобре… Келих вина тепер би і від лютого ворога прийняв.

Дав я йому вина, а він, ликнувши добрий ковток, відсапався, подивився на мене і каже:

– Я бачив Запатана!..

Промовивши це слово, перехрестився і знову вмовк. Ця вістка мене неабияк схвилювала, бо я вже думав, що той шальвіра і пройдисвіт заморський у Львові вже ся ніколи не появить, і питаю Завейди, як і де то було. Завейда знову випив вина, мовби на дні келиха відповіді шукав, і відказав:

– Нині пополудні зустрів я його коло замку старости. їхала чорна каналія в своїй чорній кареті, своїми чорними кіньми, зі своїм чорним мурином, бо той біс в людській постаті має цілий екіпаж з пекельної конюшні… Пригадалася мені Рава, а потім і той бідний Аксамицький, нехай до нього пан Біг милосердний буде. Тут я й кажу сам до себе: «Слухай, Завейдо, будеш пса вартий, як му то плазом пустиш!» А треба вам знати, пане ротмістре, що вже давно я думав, аби тому чорному шельмі в чоло пальнути і туди його послати, звідки він родом, себто до кватири Вельзевула.

– Пане Завейдо, – кажу йому, – завше вам фантазія якісь глупі концепти принесе!

– О, не був то глупий концепт, пане ротмістре, хоч ся й не вдав. Тільки вислухайте, прошу! Знав я, що то не чоловік, як ми всі, а характерник, який із шайтаном у дружбі, отже я тоді взявся до хитрости. Вилляв я навмисне нову кулю на свяченій пшениці, бо мусите знати, пане ротмістре, що в характерника тільки така куля поцілить, а будь-яка инша йому, як муха. Кожен компанієць на Січі є таким характерником. Бувало, смали в нього, як в ясну свічку, а куля як горох об стіну. Але я собі минулого разу, на гайдамацтво йдучи, вилляв кулі на свяченій пшениці і так'єм стріляв компанійців, як бекасів. Отож і тепер так само зробив і такою кулею набив собі пістолета на того Залатана.

– І що, ви стріляли у нього? – перебив я з нетерплячки.

– Дайте мені спокійно усе вповісти, ротмістре, а дізнаєтеся про все поволі. Коли я отак ото побачив коло замку ту чорну каналію, то заступив коням дорогу, розчепіривши обидві руки, а що не знав, якою християнською мовою маю звертатися до нечистого, то вирішив ужити всі, які де тільки чув: «Голя, мосьпане! Гальт – вер да! Стій! Арретез, екосез! Хвильку уваги, мосьпане Запатане, конте сіньйор!» Він на те усміхнувся по-свому, вискочив з карети, підступив до мене і якоюсь мовою напівкотячою, напівбаранячою зашварготів. А я йому: «Нон інтлеіго, нікс верстанд, нон капіско, компрампам рієн, не розумію ваш мості». Тоді він до мене: «Чого хочете, прошу пана?» А я на те: «Я є Захарій Лада Завейда, поручник кінної гвардії його королівської милости. Мам собі васьпана за пшик і за велике ніщо. І давно вже мрію, аби вам в чоло стрілити, мосьпане Запатане. Пане кавалере, прошу до холери, піфф! пафф! – то буде за Раву і за мого камрата Аксамицького!»

Коли він це почув, то дав знак візникові, аби собі їхав. Потім взяв мене під руку і, ні слова не кажучи, почав іти. Йшов ніби поволі і ніби спацером, а прецінь так хутко, що я мало не галопом гнав, аби йому кроку дотримати, і аж мене піт залляв, і подих забило. Так мене той шельма вивів аж далеко за місто, ген, аж на Янівські оболоні. А там відіп'яв шабельтас від шпаги, взяв за один кінець, а другий кінець шабельтасу дав мені у руки, глянув на мені зі своїм гидким усміхом і сказав: «Стріляйте!» Я до нього: «Вам першенство. Стріляйте, васьпане!» «Я не хочу і не буду, – каже він, – стріляйте, пане офіцере, перший, на відстань того шабельтасу на мою команду, як прокажу: раз, два три!» Я ще спробував сперечатися, але він ногою нетерпляче тупнув і глянув на мене так грізно і пронизливо, мовби хотів навиліт поглядом своїм прошити: «Пощо мене кликали? Стріляйте негайно! Цілься! Раз, два, три!» Шабельтас був короткий, як і кожен шабельтас, тому, цілячись у Залатана, я цівкою ледве його грудей не торкався, а він, як на дитину, зі сміхом на мене дивився. На команду: три! – пальнув я йому просто в голову; дим розійшовся, дивлюся, а той чорний біс стоїть, як стояв, і сміється, як і перед тим сміявся!.. Що ви на те, пане ротмістре?