Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

І пробув той крук у мене кілька днів, хоча Завейда уперто переконував, аби я того «пекельного канарка, якого сам Вельзевул своїй нареченій подарував», якнайскоріше у вогонь кинув, шию перед тим скрутивши. Хлопець його вигодував і виходив, крук цілком уже оклигав, але мав я з нього тільки клопіт, бо спати мені не давав, увесь час каркаючи та регочучи, а псові так своїм гармидером допік, що той уже до нього з таким самим респектом ставився, як і до мене. Одне слово, я конче хотів його позбутися і вирішив подарувати першому ліпшому, хто би тільки взяти погодився, бо мені занадто вже було того крику і того прикрого хихотіння, яким мене та дика бестія ночами пригощала. Та сталося інакше. Якось пізнього вечора сиджу собі в хаті, денщик біля коминка пістолети чистить, коли нагло щось у шиби задзвонило.

– Хтось стукає, пане, до вікна!

Я подумав, що то вітер, але хлопець мій знову гукає:

– Пане ротмістре, заглядає хтось до вікна!

Та тільки-но я підвівся, коли раптом крук як не зірветься з місця, як не затріпоче радісно крилами! І кричить по-своєму, але ще вразливіше, ніж досі бувало:

– Аррабет! Запатан!

І, злетівши з тим вереском вгору, кинувся до вікна з таким натиском, що шибу з гуркотом висадив і пропав у темряві… Ми з хлопцем вибігли на подвір'я, але нікого не побачили – крука ані сліду. Мій пес, вискочивши із лютим гарчанням, пробіг трохи вперед, якусь хвилю погавкав, а потім раптово перейшов на скімлення і повернувся, весь тремтячи і до ніг моїх тулячись.

На тому уся та дивна пригода й закінчилася – і ніхто її таємниці не розгадав, хоч домислів і різних фантазій було чимало.

Народився в с Тетевчиці біля Радехова на Львівщині. Закінчив Львівський університет, викладав у львівській гімназії. Мовознавець, етнограф, історик, редактор журналу «Зоря» (1880–1885), один із засновників львівської «Просвіти». Писав також поезії.

Сего року минає трийцять літ, як в Галичину завитала спиритична наука. Старші люди пам'ятають еще добре тогдишнє загальне зацікавлене на вість, що найдено спосіб розговорювання з загробними духами. Майже в кождім домі збирались тоді члени родини, знайомі, приятелі, ставали около стола або иншого якого круглого движимого предмету (наприклад тареля) й, покладаючи крайні пальці своїх рук на стіл, творили ними один неперерваний ланцюг. По п'яти, десяти або більше минутах починався стіл рушатися, пукати й скакати – значить, як казали спиритисти, в стіл поселився загробовий дух. За таким столом з духом можна було розмовляти, випитувати его про се та оне, й він давав відповіді, як хто хотів: усно або писемно. Коли стіл раз стукнув, значило в его бесіді «ні», если два рази, значило «так». Але нерідко лучалось, що стіл безустанно стукав та скакав, влекучи цілий ланцюг пальців та людей за собою, не раз і до другої кімнати; тогди говорено, що дух в столі єсть якийсь божевільний, збиточний, проте треба особам в иншому порядку навкруг стола уставитися, або виключити з-посеред збору «невірного Тому», і доперва тогди розпочати ланцюг на ново.

Пам'ятаю як нині – я був у другій гимназіяльній клясі й якось раз зайшов до свого товариша-ученика на забаву. Приходжу – в кімнаті довкола столика стоять: тітка мого товариша (старша вже особа), мій колега й дві єго сестри. В хаті таємничо-тихо, лиш від часу до часу чути то голос тітки, то стукане стола. Тітка в якійсь справі екзаменувала загробового духа, а сей щохвилі говорив «так» або «ні», аж доки в кінци не обридло духови й він почав безустанно стукати та водити стіл по цілій кімнаті.

– Сей дух вже утомився, – сказала тітка, – треба прикликати іншого.

Взяли тепер й мене до стола. Стара тітка поучила наперед, як маю заховатися при держанню пальців, та щоби з повною вірою приступив я до «святого столика». Ми всі перехрестились, а я яко русин поклав аж тричі хрест на собі.

– Бодай я сего була не бачила! – скрикнула тітка. – Та він хреститься по-московськи! Єще якого схизматика накличе до моєї хати!

Я трохи засоромився. Знов почались поучения тітки, розправи о духах католицьких й схизматицьких, о небі, чистилищі та пеклі. Я на все притакав, бо бажав якнайшвидше покласти пальці на «святий стіл».

От і готовий ланцюг. Стоїмо з випруженими пальцями, нерухомо, тихо. Всі дивимось на тітку, а вона то рухом голови, то поглядом очей давала нам свої прикази.