Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Побудилися врешті – а я їх наглити почав, бо у ту саму хвилю почув я сурму мого ескадрону, який вже перед корчмою шикувався. Я був сам на себе злий, що до того вина дозволив себе намовити і впитися – що мені в житті траплялося дуже рідко, а на марші і в службі таки ніколи. Але і дивно мені було з того, що наскільки пам'ятаю, іно три малі келишки того трунку я вихилив і що отак, не перебравши навіть міри, притомність втратив.

Зате Залатана ані сліду не було. Питався я жида, коли він від'їхав, але ані він, ані сторож не виділи його, як від'їжджає, а тільки один з жовнірів моїх, що стояв на варті опівночі, оповідав, ніби бачив велику карету, четвіркою коней запряжену, котра з нечуваною швидкістю погнала дорогою на Жовкву Не було часу над тим думати, бо вже пора прийшла на перезву, і в дорогу рушати. Малисьмо того дня досить великий марш зробити, Жовкву минути, а в Куликові заночувати, аби хоругва з останньої стації вже була ближче до Львова і могла до міста увійти в доброму і жвавому стані.

Виїхавши з Рави, мовчалисьмо в дорозі, і жоден з офіцерів першим заговорити чи то не хотів, чи не смів, бо всі почувалися пригнічено і квасно. Але Завейда, що був завше великим балакуном, не міг довго стримати язика і озвався до нас:

– Панове браття, треба нам буде, ві Львові станувши, до сповіді піти, реколекції у бернардинів відправити й душу рятувати…

– Звідки це тобі прийшло так нагло? – запитав я його.

– А но, ротмістре, не без рації то кажу, – відповів заклопотано Завейда, – то ж ми прецінь вчора з самим дияволом його вино пили!

Завейда говорив з такою стривоженою міною і щирим смутком, що я засміявся на те.

– Смійтеся, пане ротмістре, чи не, і того мені не беріть за образу, але ви на тому ся не знаєте, бо в житті своїм, може, ніколи не були п'яним, то й думаєте собі, буцім-то вчора ми тільки впилися й нічого більше. Ото ж я вам скажу, що ні. Дай мені Боже стільки дукатів нині, кілько я разів був п'яним на службі князя ордината Острозького, котрий, як вам відомо, і сам любив випити, та й иншим дозволяв, але такого я вина ще не видів, ані не пив, ані навіть про таке не чув, аби такого, як я, Барабаша трьома наперстками з ніг валило, а до такого дивного хмільного стану довело. А що вже я за страшні дивиса у тій непритомности очима моїми оглядав, того вже і згадувати не хочу, аби в злу годину не трафити. Тому я й кажу що вчора ми хіба з самим Люцифером пили в корчмі.

Всю дорогу до Куликова не вмовкав Завейда, а безперестанку страхи нагнітав:

– Вже я тепер вірю, – казав до нас, – що Аксамицький мав рацію, коли говорив, що то характерник якийсь, який нечисті штуки плете. Те вино його, хоча й на диво смачне, певно, було в сатанинській аптеці варене і дистильоване, бо де ж би то інакше бути могло, аби-м пам'ять стратив, ледве язика замочивши? Звичайно, бувало, коли чоловік трохи міру перебрав, то порядні сни мав, але не такі якісь нечувані дивадла. А снилося мені, що я перетворився на такий великий пухир, а якийсь цирулик, маленький такий німчик, зі страшно довгим шилом коло мене танцює і конче хоче проколоти. Я його прошу, аби мені дав спокій, погрожую, клену, втікаю, а він весь час із тим страшним шилом коло мені бігає і кричить: «Мосьпане поляку, дай вколоти сраку!» І такий той гунцвот мене шилом своїм допав, саме коли я зі страшним криком прокинувся, мокрий від поту.

Ми на ту балаканину так сміялися, аж за боки бралися. А Завейда далі провадив:

– А я вам скажу, що ту ся сміяти нема з чого! Я нечестивих снів ніколи не мав, і хоч я не вчений, а проте знаю, що ся поштивому шляхтичеві снити повинно, а що ні. Панянка після марципанів чи після смажених мигдалів більше вина вип'є, ніж я випив з ласки того Лопотана, Чапатана чи Залатана. Тьху! А потім снилося, що я хінський монарх і в жовтім блаваті на золотому столі сиджу, а тут мій міністр до мені йде з папером, списаним якимись страшними каракулями, і щось мені довго крізь ніс читає. Але я того блазня слухати не маю потреби, і лусь його по лобі, а міністр раптом розпався на тисячу таких самих хінчиків і кожний мені знову щось читає, і всі крізь ніс. А тут я перетворююся на залізний цвях, а хтось мені молотом валить по голові, забиваючи в камінний мур. А потім – на страшну руру а потім – на якогось чубатого птаха… І так весь час і весь час, аж врешті змінився на олійного каганця, який горить, а при тім каганці, себто при мені, якась баба, певно відьма, з кривим і довгим носом, як шабля яничарська, страшне щось читає з великої чорної книги, а на мене страшним оком дивиться, кулаком погрожуючи, бо темно свічу, а я ту ані руш ясніше палитися не можу, хоч би й хтів зі страху перед тою відьмою. Вона щохвилі ґнотик в каганці підтягує, а мені здавалося, мовби хто великими обценьками носа щипав – і так читає і читає, а я горю і горю, аж нарешті тота страшна баба книгу закрила і дмух! – задмухала мене. Я згас, і темрява настала, а я про себе нічого більше не пам'ятаю. Тьху, тьху!