Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

– Маю честь васьпану презентуватися яко Віт Нарвой, ротмістр хоругви, до якої той поранений належить, і за милий обов'язок маю подякувати васьпану за цю справді чудовну поміч, котру ви моєму жовнірові дали.

Незнайомий злегка капелюха ухилив і відповів:

– А я є віконт Запатан і хоч радий, що комусь в пригоді став, а проте не дуже радий, що мені за таку дрібницю дякують. Не ви мені, а я за цю малу пригоду вдячним буду, якщо вона мені дасть змогу провести цей вечір у вашім гроні, мої панове офіцери.

Після цих слів усім нам вклонився, а в тій хвилі і той гидкий товариш його, крук, впідстриб до нас прибіг і, на стіл злетівши, почав сміятися жахливим гуркотливим сміхом, волаючи:

– Аррабет! Аррабет!

Подорожній ударив птаха шпагою по голові, аж гупнуло, і продовжив:

– Бачу, що ви своєї жовнірської відваги на тутешнім вині пробуєте. Чи дозволите, аби-м я у ваше товариство бутельку власного вина запропонував, бо везу його з собою в моїй подорожній кареті, а воно трохи ліпше, ніж оце на столі?

І заки ми на це щось могли відказати, Запатан добув з кишені маленьку срібну пищалку і свиснув. Мало нам вуха не пороздирав, такий то свист був страшний; аж шиби в корчмі задеренчали. На той знак вбіг до корчми малий горбатий карлик з кучерявим і чорним, як бараняче руно, волоссям, вбраний в куртку вогнистої барви. Запатан сказав йому щось мовою, якої з нас жоден не розумів, і за кілька хвиль з'явилося на столі кілька пляшок вина.

Хоча той дивний незнайомець показував себе ґречним кавалером і дуже вишукано до нас промовляв, проте я відчував до нього якусь незрозумілу неприязнь і охоче б його товариства позбувся, але не хотів образити. Він в млі ока поналивав нам вина до шклянок і ґречно запросив пити. Я не був ніколи великим аматором трунків і не надто великим їхнім знавцем, але мушу сказати, що за все моє життя ніколи такого чудового вина з таким шляхетним смаком не пив. А воно таке, мов якийсь цілющий напій, не тільки в кров, але й до душі і серця проникало, нібито солодке і лагідне, хоч би й на панянський язичок, а проте й водночас таке вогнисте, що мені здалося, мовби удвічі більше крови у жилах моїх текло…

Ледве ми по одному келиху перехилили, а вже нам дивна радість по серцях грала і така веселість в душі ся вродила, що вже її жоден з нас погамувати не міг. Мій молодший офіцер, але найстарший віком з нас всіх, бо вже шпак був дебелий, на ім'я Завейда, першим почав те вино вихваляти, бо таки знався на вині.

– Ото мені вино, – казав, – якого і монархи хіба на велике свято пили! Влив я до горлянки не одне смаковидло, бо нема вина, якого б я не пив. У каштеляна Завихвостського пив я стару мальвазію, а коли був у Кракові, то пив найшляхетніший токай; у князя ордината Острозького пив я чудові французькі вина, а тут на Русі пан воєвода Цетнер новомодним шампаном раз мене почастував, але то, панове, все бурда! Ніц не варті усі ті мальвазії, мушкателі, монасберґи, рейнські, лякріма Крісті…

На те останнє слово Запатан нагло ся закашляв і так сильно кашляв, що аж Завейда мусив перервати орацію. Допіру по хвилі міг продовжити свою хвалу:

– То вино, прошу пана – нектар, котрий серце гріє, душу випогоджує, розум шліфує, зір вигострює, а серце на юначе перетворює. Це про нього написано такого вірша:

У ту ж мить, мовби саме на слово «крістіанітас», Запатан знову так жахливо закашляв, так голосно і так проникливо, що ми всі на нього з острахом видивилися. Був той кашель такий поганий і нелюдський, що мені ся вчувало, ніби у нім відзивався і псячий гавкіт, і крик пугача, і свист вітру в коминку, і рехтання жаб, а при цьому очі незнайомого таким переляком наливалися і так вибалушувалися, що, здавалося, будь-якої миті на стіл вискочать. Водночас і крук собі як не почне верещати і передражнюватися: «Аратран! Метатран! Аррабет!» – ото був справжній пекельний гармидер.

– Захлинувся, – пояснив Запатан, шпурляючи в крука порожню пляшку, аж та в дрібні скалки розсипалася зі страшним дзенькотом, – то нічого, панове, захлинувся тільки! Але коли вам смакує те вино, чому його не п'єте? – спитав Завейди і почав доливати нам всім.

Не треба нас було просити, пилисьмо далі те предивне вино, а за хвилю охопила нас усіх така шалена веселість, що нуж всі разом галасувати, нуж сміятися, нуж ся обіймати і виспівувати. Що вже потім діялося, добре не пам'ятаю, а все мов крізь сон мені щось мариться. Здалося мені, мов якась чудовна ясність сплинула на корчму, мовби я сам перетворився на якусь осяяну постать, і нелюдські музиканти на невидимих скрипках виводили чудесну музику, повну насолоди… Потім мені раптово зробилося темно, а коли став я протирати очі, то вже навіть свічки в корчмі погасли, а йно жар з коминка поблискував, а коли побачив навпроти себе Залатана, здалося мені, що його очі палають яскравіше жару. На дворі вихор жахливий вив і стогнав, б'ючись об шиби корчми, зриваючи ґонти і граючись у коминку… Потім я почув, як двері до корчми відчинилися і замкнулися зі страшним лоскотом і тріском – і з того моменту не знаю, що зі мною діялося. Світало вже на дворі, коли я отямився з важкого сну. Переспав я всю ніч за столом, поклавши голову на руки, а, зрештою, і моїх товаришів в тій самій позиції застав. Чув я тягар в голові і в цілому тілі такий, наче свинцем мої кості налилися. Я вийшов надвір і, скинувши мундир, вилляв на себе відро води, і щойно тоді витверезів трохи. А потому почав будити моїх товаришів, що багато зусиль вартувало, бо спали таким міцним і глибоким сном, що хоч стріляй з гармати…