Антология - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Коли так сидимо, влітає нагло вахмістр до хати і рапортує, що одному з людей моїх трапилося нещастя. Кінь, на якому їхав до водопою драгун, сполошився та скинув його на землю, і то так нездало, що жовнір, вдарившись головою об камінь, без знаку життя зостався лежати. Прикра нам дуже була та вістка, і зірвалися ми всі з-за столу, та як на те власного лікаря з собою не малисьмо.

– Чи забився на смерть? – питаю вахмістра.

– Здається, пане ротмістре, – відказує, – що вже мертвий, бо вже там ані сліду живого духу нема!

– Де він? – питаю.

– Принеслисьмо його сюди, до господи, і в стайні положили на соломі.

– Несіть його сюди зараз! – звелів я. – А ти біжи чимдуж до міста і лікаря мені шукай!

Вахмістр вибіг, а я за ним, аби того бідолаху до корчми якнайшвидше принести. Внесли його без ознаки життя, мертвого, тільки з голови звільна плинула ще кров, стинаючись тої ж миті. Мав я немалу практику в тому, як при раптових ранах першу допомогу давати, бо-м ся того на війні навчив – гукаю тоді води, маючи надію, що то не смерть ще, а тільки втрата свідомости. На той галас озирнувся незнайомець, а побачивши, що ся стало, підбіг до хворого, нас всіх злегка відсунувши, і озвався по латині:

– Мені його зоставте: цьому воякові нічого не буде.

Ми розступилися, даючи змогу незнайомцеві наблизитись до пораненого. Тут я вже роздивився його ближче і дуже здивувався, що обличчя того чоловіка на мить мені видалося надто старим і на всю його зовнішність лягла якась дивна спорохнявілість віку. Я протер очі, бо ж прецінь щойно бачив його молодим і дав би щонайвище років тридцять. Зблизька я переконався, що обличчя незнайомця змінилося незрозумілим чином і, хоч насправді було гладким і молодим, а проте час від часу нагадувало старця.

Незнайомець хвилю вдивлявся у мертвого жовніра, злегка помацав йому скроні, обмив зимною водою обличчя, а потім добув з кишені пляшечку з якимсь плином. То була пляшечка вузенька і маленька, як мізинець, а містилася у ній рідина такої гарячої і живої червоної барви, якої мені бачити не доводилося. З тої малої плящини пустив він кілька крапель до вуст драгуна, спочатку розтуливши йому ножем зуби, а потім відступив набік і сказав:

– Рано помарширує далі, вже здоровий.

Я не дуже тим словам довіряв, маючи їх за шарлатанську похвальбу, тож наблизився знову до бідного драгуна, а, вклякнувши, почав придивлятися, чи дає він які ознаки життя. Але на мій подив і радість бачу, що жовнір легко і спокійно починає дихати, ба навіть очі розплющив і дивиться.

– Як тобі? – питаю.

– Добре, пане ротмістре! – одізвався драгун сильним голосом і хотів було навіть з огляду на субординацію звестись на ноги, так що я його силою притримати мусів.

Тим часом незнайомець, добувши два пуделка, з яких одно було біле з кости слонової, а друге чорне, мов з ебену, обидва відчинив і хутко якусь кунштовну лямпку запалив, з якої враз бухнуло страшно велике голубе полум'я. Тоді почав якісь компоненти з прерізних пушок добувати і в маленькому тиглику гріти, а за півгодини вже мазь готова. Коли ж він це варив, то якісь дивні і приємні пахощі розлилися, ніби усі квіти і аромати сюди в корчму злетілися.

Коли вже мазь була готова, незнайомий кавалер намастив нею шовкову шматину і приклав драгунові на рану. Щойно операція та була закінчена, поранений жовнір при допомозі своїх камратів вийшов з корчми, аби покластися спати. Ніколи я ся не сподівав, аби той бідак після такого падіння так скоро опам'ятався, тому я дивився вже тепер на чорного подорожнього, як на майстра лікарського хисту. Аксамицький натомість вже ради собі знайти не міг, але, приступивши до мене, шепче:

– А що, не казав я васьпану, що то мусить бути маґістер таємної, магічної штуки? Чи ж не видів васьпан справжнього дива?

– Диво як диво, – кажу йому на це, – так десь в корчмі при дорозі дива не трапляються. Але що кебетний то лікар, визнаю. А весь секрет, що то якийсь медик-італієць або німець, може, воєводи Потоцького з Христинополя, але чому б вам його не вважати за звичайного чоловіка, того я не розумію. Хист – це не конче магія, а, зрештою, хтозна, чи той драгун і без його помочі б не отямився, бо ж був ледь причмелений тільки, а не забитий.

Він на це тільки раменами зрушив і замовк, а я приступив до незнайомця і питаю по-німецьки, чи тою мовою говорить, бо французької не знав, а в латині я не дуже петрав. Він відповів мені досить плинно по-німецьки, але з якимсь дивним акцентом. Тоді йому кажу: