Иван Багряный - Тигролови

– Ну цить же, цить, – схиляється материн голос, як материнка в полі, горнеться до немовляти…

Григорій слухав весь той гамір, зціпивши зуби, і йому паморочилась голова. Те, що він почав був забувати – ціла ота трагедія його народу, – навалилась на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м’яч, у всі боки.

Уся! Уся його Вітчизна ось так – на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді… розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж-но набрякли щелепи.

А журливий голос, як материнка в полі під вітром:

– Ну ж, моя крихітко… моє сонечко… моя ластівко… – гойдається на вітрі, тремтить безнадійно над дитячою агонією.

Поїзд гримотів, конвульсійно здригаючись, у темряві. Зупинявся і довго стояв на станціях і роз’їздах.

На якій станції до вагона вдерлося двоє з ліхтариками.

– НКВД!.. – прошелестіло вагоном.

Там, де кондуктори і контролери не мали сили ані совісті вдертися, там ці вдерлися і господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрібне. Світили ліхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах.

Григорій чекав спокійно, приготовившись до найгіршого. Лише тут збагнув, який він дурень – виліз у світ, не мавши документів. Але не додумав цієї думки до кінця, як йому присвітили ліхтариком в обличчя. Сперш Грицеві, потім йому. Дивились мовчки, водячи світлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцьковані унти і дохи… І полізли далі. Либонь, взяли їх за двох «відповідальних», екзотично вбраних представників влади з місць, а то й з центру.

Григорій засміявся про себе: «Раз!..» – цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякі підозріння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хіба для дуже великих відповідальних осіб, та й то не для всіх, а лише для тих, що мають з тайгою до діла, що командують там; або представникам влади з тих нетрів – головам сільрад та директорам золотих копалень.

Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, – шукали того, кого їм треба.

Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:

– Хай-но ми поміняємось ролями… Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся – трам! – тарарам! – і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:

Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув:

– Біробіджан – сибірська Палестина, а ішачить там – все наш брат… Ех, ти-и!..

Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив. Хтось наспівував:

А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, – ось-ось погасне… Ось-ось…

Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги…

Велике переселення народів! І таке враження, ніби все це котиться десь у прірву.

На станції Красная Рєчка експрес зупинився, десь на грець його зна якій лінії, серед моря товарових вагонів, освітлених відблисками деяких ліхтариків…

Назустріч підкотився інший ешелон і став поруч. У Григорія серце задрижало: крізь заґратовані віконечка дивились бліді обличчя, поприлипавши до ґрат… Ета п!!!

З другого боку експресу стояв такий же етап, лише в другий бік. На гальмових площадках маячіли патрулі з тригранними багнетами. Хтось гукав зліва через експрес до другого етапу:

– Здорово, земляки!.. – і сміявся шибеничним сміхом. – Куди Бог несе?!.

– В «Дальлаг», а вас?

– В «Сєвлаг»!.. Ха-ха-ха!

Люди висовували руки і махали один одному і сміялись. Що їм ще лишилось, як не сміятись?!?

Хтось з’їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а посередині – ще один етап, тільки без конвоя.

– Глянь, глянь… Наші! – прошепотів хтось гаряче в вагоні експресу, припадаючи до вікна. – І по той бік, і по цей бік!..

– Ото тутешні, – бурчав той, що співав «Джанкоя». – Скрипникові вчителі, та партєйці, та куркулі – все наш брат, «враг народа»! Ті, що колись українізацію тут робили, і інші «враги».

Люди в експресі повідтуляли ганчір’я в повидушуваних вікнах і ловили слова, згуки, дивились на притиснені до ґрат обличчя.