Иван Багряный - Тигролови

Хтось розповідав про Сахалін – «будь він трижди Богом проклятий!» – куди вони їздили цілою округою на рибні промисли, як «вербовані». І такі ж «вербовані», що їздили на «дальстрой – будь він розстопроклятий!» – слухали і подавали репліки, приперчені міцним словом та безсмертним українським гумором.

Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та «планові»! З дітками, з жінками… Возять їх по цілому «соціалістіческаму атєчєству»! Будують соціалізм! Це вони будують соціалізм!!

«Туди везли воші в очкурі, а звідтіля – в пригорщах, трам! – трам! – тарарам!»

– Заробили… хоч ти з мосту та в воду!

Дні, тижні, місяці мандрують вони отак у бруді, в холоді, в голоді. Окрилені надією, повзли спершу на схід. І опановані розпукою та апатією, повертали на захід. А на їхнє місце – нові посувалися. Йшли безконечні ешелони таких же, як і вони, шукачів щастя, примусових і добровільних ентузіастів. Гомоніли, сварилися тією ж мовою, скалозубили, співали пісень, кляли понуро, саркастично, невідомо що і кого.

В темряві, в галасі, в смороді плакало немовля. Квилило тоненько, і безнадійно, і безконечно. Ячіло, як пташеня, а над ним слізний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти:

– Ну, чого ж ти, моя ясочко?… Ну, годі… Голівка в тебе болить?… Боже мій! Ну, ластівочко ж… – і враз з люттю божевільною, розпучливою: – Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. – і заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихідно.

Дитина ячіла тонюнько, в агонії…

От чийсь понурий голос з кубанською вимовою:

– І приїхали ми… Тиждень валялись під ожеледицею, під дощем і снігом посеред Владивостока… Поки нас котрактували – добре співали, м’яко стелили, щедро мастили, а законтрактували – мов загнуздали, та й на смітник викинули… Худобу ліпше трактують… в душу! Вздовж і впоперек, через цілу «конституцію»!

В другім кутку вагона дівочий голос співав сам собі – чи то з досади, а чи зі смутку:

Пісня губилася в хаосі і зринала знову, переплітаючись з дитячим ячінням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботінням…

– …І вирвали з коренем… – бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає нишком комусь свої таємні жалі, що їх можна звіряти лише в темряві. – Отак викинули всіх на сніг – з манюнькими дітками… Боже мій!.. «Куркуль», – кажуть… Мати на Печорі померла… А нас – п’ятьох синів – по світах поза геттю майнули… Трьох в «Сєвлаг» засадили… Ну, добре!!. – рип-рип зубами…

– …Горіховий-ий ли-с-то-чо-ок… – тяг дівочий голос.

– …В Донбасі працював, – розповідав якийсь юнак зухвало, весело. – Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош… Ха-ха! А раніше! хе, пашпорт! Я б з пашпортом раднаркомом був би, та хіба ж таким! А так – нема ходу параходу! В Архангельську був… На Камчатці був… В Ташкенті був… І всюди те саме – «справку од сєльсавєта» давай. Тю! Знайшли дурного!.. – і зітхнув скептично. – Велика земля, та тісна, чорт би його взяв.

– Що там у нас вдома робиться?! – журилась якась жінка. – Як там наші?…

– А знаєш, – гукнув хтось, мов до глухого. – Серьога дістав вишака! Коні подохли в колхозі, так, кажуть: «шкідник»!

– Ба… – хтось сичить і труситься (видно, хворий) на горішній полиці. – Як люди подохли в цілій окрузі, то шкідника, небійсь, ніде не шукали!..

– Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. – квилила мати.

– …Ой, та й спишу я всю досаду на листу, – журився дівочий голос:

– Пошли, пошли, – насмішкуватий парубоцький голос: – Пошли, дівко, і прямо до голови горсовєта. Хай сучий син почитає, як його хрещеники – розкуркулені, то так…

Другий парубоцький понуро, наче про себе:

– І напиши йому привєт… в гроб!.. в могилу!.. в дошку і в Ноїв ковчег!.. – заграв він енергійну моряцьку молитву і зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув.

Дівчина притихла, а потім насмішкувато:

– А ти, видать, з попів. Чим він тобі так допік?

– «З попів, з попів», – передражнив понурий парубоцький голос і замовк. Але не було в нім злоби до дівчини, лише була злоба взагалі. Дівчина теж замовкла. Довго мовчала в гомоні. А потім знову зринув її голос, як з каламутної води, ніби вторячи дитячому ячінню, але вже тихше: