Иван Багряный - Тигролови

В місті була, либонь, житлова криза, – на руїнах колишньої церкви стояли величезні брезентові намети, мов колосальні киргизькі юрти, і там жили якісь люди; це там, зразу біля Амуру, і це на 50-ступневому морозі…

Хлопці оглядали розкішні вітрини гастроному з усіма шедеврами всесоюзного Нархарчопрому: вином, консервами, шинкою, ковбасами, шоколадою, цукерками в станіолі і без станіолю. Оглядали вітрини крамниці «Динамо» – спортивного товариства – з усім причандаллям для фізкультури і спорту та для полювання, – прекрасні новенькі дубельтівки, гільзи всіх калібрів, набійниці, біноклі і всяке начиння мисливське – від барклаїв до обжимок включно. Все для полювання! Так ніби тут мали екіпіруватися всі оті аматори екзотики – новітні Пржевальські та Міклухи-Маклаї в дешевому масовому виданні, як ширпотреб.

У крамниці «Госспірту» був викладений з пляшок портрет Леніна в однім вікні, а в другім – Карла Маркса. Григорій засміявся:

– І досі не знав, що то були такі пияки! Воістину буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупиняється!

Так вони знічев’я оглядали місто, шукаючи те, що їм треба. Найперше їм потрібен був пункт «Дальзаготхутро». Але вони не квапились, бо було ще рано. Йшли собі і роздивлялись… А юрба оглядала їх.

Відколи вони з’явилися на центральній вулиці, екзотичні олені з гольдячками потерпіли поразку, зблідли, – їх побили два тури, що ачей прийшли десь з того голубого Хехциру, що височів так романтично на обрію, що про нього розповідають легенди в Хабаровську і що на нім ніхто з хабаровців так і не бував. Особливо вертіли головами дівчата і старші панни. Деякі навіть зачіпали їх, ідучи назустріч а чи минаючи, – та скалила око, а інша говорила зумисне голосно подрузі якісь дурниці на їхню адресу і сміялась.

Розчервонілі на морозі дівочі обличчя пашіли вогнем, молодістю і безжурною сміливістю. І взагалі… Чудні ці хабаровці, – так ніби всі знайомі межи собою, всі запанібрата.

Якесь дівчисько – течка, книжки під пахвою – зупинилося проти хлопців і, витріщивши очі та пританцьовуючи, безцеремонно оглядало їх з ніг до голови, а тоді:

– Хлопці! Скажіть мені на милість, де ви купили і де б я могла собі купити отакі от штуки? – тицьнула туфелькою в галоші в Григорієву волохату ведмежу лапу – в розцяцькований унт. – Бо хай йому чорт, цьому морозові. От у нас, в Одесі!!.

Григорій запропонував свої, сам почуваючи, що ніби він десь знайомий уже з цією «от у нас, в Одесі!», ніби це вони приїхали сюди разом, чи що.

А та, «в Одесі», була веселою, балакучою дівчиною. Вона – «хетагуровка», ентузіастка, що загналась в одних панчішках просто з благословенної сонячної Одеси в цей благословенний, розпропагований, опоетизований ДВК.

Унтів хлопці не могли продати, лише Гриць домовився з дівчиною, що він конче продасть їй, але вдома, і спеціально дівочі, чудесні унти, хай лишень приїде… І розповів їй, кудою йти і як повертати… Дівчина раділа і обіцяла зайти: «Неодмінно, неодмінно! Бо їй так треба отаке-е…» А Григорій сміявся.

Дівчина, що була почала з ними розмову російською мовою та й зразу перейшла на українську, як тільки почула Грицеву мову, що, до речі, не міг втнути російською ні слова правильно, тішилась: «Земляки!.. Боже мій!..» Отож вони як земляки з Грицем щиро домовились, і дівчина обіцяла неодмінно зайти. Аж Григорій з жалем мусив висвітлити справу, як воно стоїть з тією географією. Дівчина зайшла реготом і турнула Гриця в груди:

– Чортів ведмідь!..

– Правильно… Чого це всі дівчата звуть нас ведмедями? – здивувався Гриць до Григорія. – Цебто Наталка, і Марійка, і ось це…

– Тобто яке «це»?

Гриць подивився на дівчину, що стрибала, як горобець на прутику, і засміявся.

А те «це» виявилось інженером-хіміком. Приїхало сюди щось велетенське будувати. Тим часом сердито пританцьовувало на морозі і сяяло молодістю, здоров’ям, невичерпаною енергією з рожевого обличчя і великих карих очей.

– …Тут нас повен Хабаровськ отаких – тобто приїжджих. Тут всі приїжджі – «двадцятип’ятитисячники», «хетагуровки», Червона Армія, що тут зветься ОКДВА, відряджені, контрактовані, інженери і так службовці… Всі отак мерзнемо, і всі ніби земляки чи знайомі. Смішний народ! Смішне місто!.. Смішний цей край ДВК!..

Дійсно смішний, аж плакать хочеться!

Унтів так і не продали (хоч дуже шкодували, що справді не мали з собою в запасі. «І що б було взяти які-небудь дівчачі на всяк випадок!..»), але дівчина стала їм в пригоді – розказала, як їм іти і кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрібно. Ще й провела трохи, показуючи дорогу.