Иван Багряный - Тигролови

Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І то не тільки тут – в цім краї, – а й по цілій «шостій частині світу». Та те їх зрештою і не цікавило. Лише було шкода цього, видно, славного хлопця.

Поспівчувавши красномовною мовчанкою, вони йому виклали свою справу. Квапились полагодити та й іти геть.

– Гаразд, – згодився Потаюк, вислухавши. – Тільки ж… Бач, яка справа. Тепер нові порядки, все треба через НКВД. Хвилинку…

Зняв рурку з настільного апарата і, викликавши «комутатор НКВД», назвав номер. З кимсь привітався… З кимсь говорив, викладаючи суть справи:

– …Знаменитий мисливець такий-то («Знаєш? От і добре!») має зобов’язання на експортну сировину таке-то, мусить мати конче зброю таку-то, а згідно з розпорядженням таким-то і таким, мусить мати дозвіл на купівлю зброї і на користання, а через це просить…

В рурці клекотіло і клацало. Потаюк слухав і дедалі все більше супився.

– Гаразд! – нарешті повісив рурку злісно і, збивши кубанку на очі, став біля вікна, дивлячись на фантастичні візерунки, розписані морозом на шибках. – Ось… Велять з’явитися самим… Ідіть, Грицю… Я вам напишу заяву, а ви подасте і чекатимете відповіді. Тільки не кажіть, що ви зброю маєте, а що збираєтесь придбати, ясно? Скажете, під договір обіцяє ДК ОКДВА, вепрів стріляти… Здається, старий має такий договір. Так? Я знаю. Отже – потрібен дозвіл на купівлю та на користання. Як питатимуть, чим полюєте, називайте лише ту зброю, що на неї є дозволи. Ясно? Дивись же, Грицю!

Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.

– Ось це віддасте там. Кімната 133, другий поверх. Йти отак і отак. Та дивись там… (пауза). Потім зайдете до мене. А ні – перекажеш батькові привіт і… хай пильнується. Ех… – потер брови міцно, – дурний час! Чорт знає, що твориться. Ви там позвикали, як царі-господарі… Привіт Наталії-каналії. Скажеш, приїду свататись…

Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорієві у вічі. Григорій витримав погляд і посміхнувся. Потаюк теж посміхнувся.

«Прекрасний хлопець! – майнула Григорієві думка. – Боже! Теж мечеться людина…» – але не пустив і пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотів спитати та й махнув рукою:

– Ну то й паняйте…

Хлопці пішли. Пішли до НКВД.

Григорій ступав поруч з Грицем, рішений на зухвалий вибрик – на дерзку візиту. Так. А що ж! Якийсь чортик підштрикував: «Ану ж! Та що там! Подумаєш… Чхать!!.»

НКВД містилося у величезному новозбудованому будинку на розі вулиці Калініна. Він огинав той ріг півколом і височів шістьма поверхами, ще не облицьований, червоний, але вже урядуючий.

Біля входу, підпертого могутніми колонами, стояли вартові, як ідоли, – в довгих шинелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтівки з примкнутими багнетами навскоси, – зовсім так, як на малюнках, що мали ілюструвати могутність першої в світі країни диктатури пролетаріату.

Григорій піднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Ішов урочисто і воднораз зневажливо, замітаючи слід дохою, як катерининська дама шлейфом.

Так пройшли повз вартових, що стояли закам’янілі, як втілення могутності, таємничості і караючої невблаганності так званої «революційної законності».

У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притяг до себе. Цей тайожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і – відштовхнув: «Іди геть! Чекай на вулиці».

«Чортів Гриць!..» – Григорій не був ані слабовольний, ані забобонний, – він не вірив ні в чорта, ні в диявола. Але, вирісши серед природи, він вірив у інтуїцію, у незбагненне відчуття, у вовчий інстинкт.

Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць підіймався сходами вгору, і перемагаючи хворобливо-упертий потяг піти слідом, піти побавитись, підкорився отому товариському, лагідному, але категоричному: «Іди геть!»

Помалу повернув і вийшов. Пройшов сходами, замітаючи дохою слід, минув вартових і вийшов на вулицю.

Минуло з півгодини… Минула година… Опанував неспокій. Він крутився на розі й зрозумів, як то недоречно і що це може скінчитись дуже зле – крутитись на розі насупроти НКВД. Ну, знаєте! Ліпше було йти нагору. Він повертається, іде до східців і починає підійматися…

Але тут вийшов Гриць. Чіпляючи за плече рюкзак, підморгнув: «Пішли!» – і попростував собі, ніби й незнайомий.

«Чортів Гриць! Хто б подумав, що в такім наївнім, дикім хлопчиську стільки змислу й такту? Мисливець! Справжній мисливець!»