Иван Багряный - Тигролови

В голову вдарила випита анісовка, було так безтурботно й легко. Насупроти – через вулицю – щось грало, бряжчало, ухало… Насупроти був ресторан, сяяв освітленими вікнами, гудів, як гніздо шершнів.

– Ходім!!! – скомандував Гриць, збивши папаху набік.

На вечоровій вулиці було сизо й непривітно, а там тепло, ясно і затишно. Гулять так гулять! Хлопці пошелепкались до ресторану.

При вході стояв – генерал не генерал – розцяцькований начальник. Оглянув хлопців і запопадливо розчинив перед ними двері. Хлопці ледве пролізли в них, як ведмеді, чіпляючись дохами та рюкзаками за одвірки.

А за дверима ще більший начальник! З золотими лампасами й позументами, з золотими ґудзиками, а борода, як у Скобелєва. І де та борода зберігалася двадцять років?! Забрав у хлопців торби.

– А тут пиво є?

«Генерал» подивився на хлопців, пустив усмішку в бороду й відповів їм їхньою власною мовою:

– Є, є, хлопці! І пиво, й горілка, й баби… Давайте ваші ризи. Господи прости, оце кожухи!!!

Почепив «ризи» на гак і видав хлопцям нумерки. Ще й показав рукою, куди йти.

Не генерал, а, можна сказати, дід мороз в генеральськім мундирі.

– Звідки, діду? – не втерпів Григорій, причісуючись.

Дід хитро заскалив око й нічого не сказав, – широко відкрив перед хлопцями двері.

І хлопці ввійшли. Ні, впливли…

Все, що було в ресторані, – танцювало, пило, курило, грало – все обернулося. Веремія фокстроту на хвильку припинилася. На цьому тлі станцьованих, засмоктаних, блідих облич і постатей два гості виглядали, як люди з іншої планети, з якогось іншого, героїчного, а не такого задимленого, смердючого світу. Так, ніби зійшли з екрана персонажі якогось цікавого героїчного фільму. Два пірати чи два ковбої. А чи посланці досі незнаного царя тих, оспіваних, але так і невідомих уссурійських нетрів. Найбільше привертали увагу (попри все екзотичне вбрання) обличчя, ніби викуті з червоної бронзи, а потім в них вставлено очі, що вражали своїм блиском і зосередженою силою.

Гриць ступав так, як по кедрачу, не звертаючи ні на кого уваги, – дивився примруженим оком понад головами – шукав, де побігло…

Диригент енергійно замахав паличкою, фагот загавкав, мовби пес, назустріч, все пожвавішало, але ніхто не танцював, – ніби на честь новоприбулих. Дами зміряли очима своїх партнерів і одвели їх швиденько – зрівняли… Хтось з мужчин, під’юджуваний інстинктом самця, сказав якийсь плаский дотеп, хтось засміявся… А хлопці дійшли до середини, не звертаючи ні на кого уваги, так, ніби вони в лісі, зупинились, вибираючи місце для табору. Навіть не бачили, як котрась з тих голоспинних бабів стріляла до них очима, сміючись дзвінко. Ба, так, як у скелю. «У, ведмеді!»

Аж тоді Гриць зареагував, простуючи за Григорієм до вибраного місця:

– Чув?… То либонь про тебе… І чого це нас усі дівчата називають ведмедями?

Вони вибрали собі порожній столик біля вікна й зручно розсілися. Підлетів гарсон. Джаз-оркестра заторохкотіла, завихляла танго…

Григорій поклав поданий прейскурант догори ногами:

– Вина карафку!.. Горілку двічі!.. Кав’яр двічі… Оселедець з оцтом двічі. Біфштекс двічі. Капусту з цибулею двічі. Яєчню по п’ять яєць з салом двічі!.. – не спитав, скомандував.

Гарсон вилупив очі:

– Все подавати зразу?

– Будь ласка, все зразу!

– Єсть!.. – подався, й вже чути десь за буфетом його веселий, бойкий голос: «Вина карафку… горілку двічі… біфштекс двічі… двічі… двічі…»

Сперш гарсон примчав вино й горілку. Але хлопці не доторкнулися, слухаючи, як у них всередині грали гобої й ніби вовки дерли пазурами, нетерпляче ковтали слину. Гриць блукав очима по залі, що закрутилася у веремії танго, на дівчат з голими ліктями й спинами й не реагував, – «ї-і-с-ти!». Григорій дивився в картку, що звалася прейскурант, читав її знічев’я й згадував студентські роки в Києві й свої студентські жарти: дуріючи в ресторані, вони отак брали прейскурант (тільки там вони були писані од руки) й дописували в меню: після – «Стерлядь в марінадє» та «Омлєт по-вєнгєрскі» писали – « Лошадь в яблока х», « Гієна огнєнная со льдо м» і так далі…

Так доповнювали меню й ставили його знову на стіл для втішного дивування спантеличених клієнтів. Безжурні студентські роки!

Гарсон примчав на велетенській таці гору тарілок із стравами й без страв…

І загуляли хлопці… Випили по чарці – й налягли! Дійсно як два ведмеді.

А вже як втишили голод – світ прояснився. Гриць не міг вийти з дива, що воно робиться! Як ті сукенки тримаються на тих дівчатах. А головне – чого то вони так ходять вихилясом, затискаючи ноги межи ноги? «Дрочаться…» – вирішив він по простоті душевній.