Иван Багряный - Тигролови

Оркестра увірвала, і знов випливли бліді, спітнілі обличчя, захекані, безглузді.

– Маестро! фокстрот!! – гукав хтось на всю залу.

Знову зірвалися пари, і знову гула веремія. Григорій наливав і понуро, задумливо пив. Він був далеко звідси з своїми думками, з своїм болем.

Котрась пишногруда, розпалена вином і хтивими танками, підбігла до хлопців і, граючи очима, дерзко запросила до танцю. Стояла, вихаючи стегнами… Григорій лише глянув на неї, потім на Гриця: «Піди, Грицю». Гриць зареготався. Лише від одної думки піти оттак гоцати з такою от – його напав сміх.

– Ні, ні… – буркнув, стусонувши Григорія під столом.

А пишногруда не зводила очей з Григорія. Зустрілася з його очима. Спершу моргала, потім перестала, очі зробились великі… Нарешті не витримала і втекла, струснувши плечима, як од морозу.

Тільки тепер Григорій звернув увагу на дівчат, що сиділи насупроти, що пили свою вбогу каву. Коли пишногруда подалась геть, вони перезирнулися і засміялись – одна радісно, вголос, друга – про себе. І пасли очима за хлопцями. Григорій знічев’я одним оком почав спостерігати їх. Дивився, як вони сьорбали каву. Обидві вродливі. Одна – бистроока і так зачіпала бровою, грайлива; друга – смутна. Обидві витомлені, змарнілі. Десь видно зле дівчатам живеться. Тож сьорбають каву, бо ні за що повечеряти. Стареньке вбрання було на них вже цероване-перецероване. На ногах стоптані грубі черевики – вони їх ховали під стільці. Одна в потертих простих панчохах, одна – в хлоп’ячих шкарпетках, голі литки теж ховала під стільцем. В такім убранні ніхто їх і не просить до танцю. Та і якісь вони тихі, не стильні тут, як селянські дівчата.

Раптом Григорій уловив фразу… І враз зринув у пам’яті ешелон, набитий дитячим плачем і материнським розпачем, і ті етапи… і та пісня про «горіховий листочок», вся та нужда на колесах…

Дівчата говорили українською мовою! І так, ніби хто врізав батогом по серці, ніби обухом по карку:

Та це ж вони!!! – дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! Рятуються від голоду й холоду, від безправ’я і смерті, – рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя…

Григорій глянув пильно дівчатам в обличчя. Вони зраділи, закивали до нього привітно, силкуючись бути звабливими, гарними, безжурними і на все готовими… Лише в одної – смертельна-смертельна втома, яку вона не в силі перемогти, а в другої – очі горять хворобливим блиском.

Гриць уже нічого не хотів, але Григорій покликав гарсона:

– Вино! Двічі кав’яр! Двічі біфштекс! Двічі кава і тістечка… Грицю, не пишайся так!

Гриць сміявся замріяний. Йому вже все троїлось в очах, і він собі посміхався, мандруючи десь думками, там, в іншому, своєму світі…

Оркестра шаліла, гупала, дзижчала в шаленому ритмі. Дівчата, що були повеселіли, знов знітилися. Григорій, замість підсісти або покликати, дивився на них похмурими очима і мовчав. Вони бгали під себе ноги і, похнюпившись безнадійно, проводили тремтливо плечима, втягали голови в плечі, либонь, при думці про лютий холод надворі і десь «вдома». Бистроока одвернулась до вікна, закусивши губу, і в очах їй були сльози. Ніхто-ніхто ними не цікавиться… Кава стигла.

Підлетів кельнер з густо заставленою тацею. Григорій кивнув на дівочий столик…

І враз столик запарував, заряснів наїдками, чарками, тарелями. Дівчата широко одкритими очима подивилися одна на одну, а далі замерехтіли ними на Григорія розгублено.

Тоді Григорій, що досі говорив до кельнера по-російському, промовив, як то часом батько до дітей, суворо, із зле прихованою ноткою жалю:

– Вечеряйте… – і додав: – Та не лупайте на мене так очима.

В бистроокої очі запливли туманом. Вона закусила губи, напружуючи всю силу волі. А далі не витримала і, схилившись до подруги, нагло вибухла у неї на грудях буйним плачем.

Григорій рипнув зубами. Зціпив їх до болю. Вибух раптової, несамовитої люті струснув ним. Йому хотілося враз ревнути дико, скажено, схопитись і потрощити все! – поламати стільці, побити на цурки люстра, порозкидати фаготи й гобої, поперекидати столи… Порозганяти все геть… В очах йому потемніло від нелюдського напруження, – тримав нерви. Лише зібгав скатертину конвульсійним рухом руки і, либонь, переламав виделку, що потрапила в засяг долоні. В жилах гуготіла кров…

І гуготіла зала… Крутилась вихорем… ішла перекидя… десь кигкотіли гобої… Ревів водоспад… Дзвінко розсипалась сміхом Наталка, викликаючи луни, а навколо неї стрибав і гавкав, як фагот, Заливай…