Иван Багряный - Тигролови

Григорій прибрав себе до рук, згадав, що поїзд має бути десь о першій годині ночі. Було 11. Гриць хотів ще пити. Дебелий хлопець міг зрештою жлуктити, мов кінь, але Григорій не дав. Одначе сам хотів упитися, одуріти, щоб нічого не пам’ятати, не чути, не бачити. І він відчував, що потроху наближається до того благословенного стану.

Йому вже здавалося не дві дівчини насупроти, а чотири. Посміхнувшись, він підкликав кельнера і замовив чотири рази консервовані абрикоси. Дівчата привітно кивали головами, були повеселілі. Бистроока цвіла, як мак.

«Як здаватиметься вісім – замовлю вісім», – думав, посміхаючись, Григорій. На душі зробилось легко… А він не знав, як і де втопити тугу! Хотілось щось сказати дівчатам, щось спитати. Але десь суворий контролер стояв на чатах і забороняв:

«Ти забагато випив і не рипайся! Сиди й мовчи».

Григорій так багато горілки ніколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав переступити крайню межу, дійти до крапки, – стояв над ним і строго відраховував хвилини. Нарешті сказав:

– Стоп!

Годинник вибив 12.

Півгодини до двірця. Півгодини на все інше. Поїзд о першій…

Григорій звівся. А за ним і Гриць. Нагулялись хлопці донесхочу. Але тримались міцно. Лише увіччю двоїлось, троїлось і плавало все трохи шкереберть.

– Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом і виходь на мороз. Там чекай. Ясно?

Ясно… Гриць вийшов, а Григорій ще мусив розрахуватися з кельнером.

Розквитавшись, помахав здивованим дівчатам рукою і пішов. Пішов. Було смішно – ноги йшли по підлозі, а все навколо йшло якось бокаса.

В дверях з кимсь зіткнувся. Хтось ішов сюди, а він ішов туди, – в дверях стали і ні сюди ні туди. Увіччю Григорієві двоїлась якась химера… «Шпали» на ковнірі… Синьоверхий кашкет… О, аж два!.. Двоносе…

Григорієві було смішно. Чи воно одно, чи двоє? Кліпав очима – ні, таки двоє! Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось ніби знайоме… Григорій стояв і сміявся, взявшись у боки. А тоді нахмурився – ну-ну! – і заціпив щелепи:

– Хто став на дорозі?!! Галло!..

Химера уступилася, і Григорій промарширував до роздягалки. Дав Дідові Морозові карбованця і так помарширував на вулицю. Навіть не бачив, як та химера стояла, не рухаючись, мовби прикипіла на місці, і дивилась услід…

На вулиці чекав Гриць, в досі наопашки, з торбинками і з усіма пожитками. Григорій надів папаху, накинув доху, теж наопашки – хай хміль вийде, – і пішли помалу. Морозяна вулиця була тиха, туманна, майже безлюдна. Де-не-де рипіли перехожі. Тьмяно сяяли ліхтарі, обведені веселковими німбами…

Хлопці вже пройшли вздовж піввулиці Карла Маркса, вже минули «ДеВеБанк», як Григорій відчув, що щось негаразд, що за ними назирці хтось іде. І не так відчував, як угадав своїм вовчим інстинктом. Хміль виходив з голови. Згадалась та «химера», – що за чорт? Хто б то міг бути? Що за один?… Військовий ніби.

– А нагнись, Грицю, – хто там за нами йде наче?

Гриць, спіткнувшись, нагнувся і глянув позад себе.

– Та ніби нікого. А що таке?

– Надягай доху в рукави, бо змерзнеш. Так. Чіпляй на плече рюкзак, бо руки заболять. Так…

Упустивши свою доху, Григорій нагнувся і глянув… «Так… Іде назирці. Напевно за нами. Високе. В собачій хутрянці. В капелюсі з розпущеними вухами…»

– Нум, Грицю! Спокійно. Наддай ходу. Так. Не озирайся.

– Та що таке?

– Нічого. Знаєш, як тигр пасе вепрів? Нас пасуть. Не одставай. Тримайся мене.

Пішли шпарко. Дужче. На вулиці враз зробилось людно – то з кінотеатру висипала юрба. Хлопці припустили межи юрбою, а тоді круто завернули вліво, в бічну вулицю.

– Тримай попри стіну!

І враз несподівано Григорій пхнув Гриця в бік. Пхнув в розчинену браму, аж той поточився. Там стали і стояли завмерши.

Повз них пробігла постать в собачій хутрянці і в капелюсі з розпущеними вухами. Як хорт…

Пождавши хвилину, як затихло рипіння, хлопці вийшли, скрутили назад на головну і пішли шпарко.

До двірця треба пройти головну вулицю, потім майдан, потім пустир за площею, потім базар, а потім ще й кілометр передмістям. Дохи заважали йти, – хлопці їх поскидали й тримали на руці. Рюкзаки – на плечах.

Пересікли навскіс велику площу з пам’ятником Леніну посередині. Ленін переймав їх, піднісши руку, показував шлях в противнім напрямку, ніби хотів обдурити чи силою завернути.

Минувши площу, перейшли навскіс пустоші і бур’янища, націлившись на ріг вулиці, що вела повз тічок до вокзалу. Тут перелізли через окіп і вже були вийшли на шлях, та раптом в темряві виросла постать перед Григорієм: