Иван Багряный - Тигролови

Два молодих королевичі, два богатирі…

«Два ведмеді!»

Перекинули рушниці по-козацькому через плечі, скочили на коней – і гайда.

Тільки й бачили…

До залізниці – до станції Лазо – їхали верхи. Їхали засніженими нетрями, через сопки та голі паді, навпростець, по хащах та бур’янищах. А їдучи, знічев’я стріляли по тих бур’янищах фазанів та тетеруків, стріляли просто з сідла влет, – вони вилітали часто з-під кінських ніг зі снігу, де ховалися від морозу. То є спосіб рятуватися від холоду, що до нього вдається тут все живе, включно і до людей, – ховатися в сніг.

В деяких місцях тетеруків, а особливо фазанів, було до гибелі! Цей представник субтропічної орнітофауни – фазан – дивно пристосувався до цього суворого краю: жив тут, множився і розкошував улітку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровільно великими масами, навчившись переборювати п’ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук – тому і Бог велів, бо це його стихія, для якої він сотворений спеціально, далебі.

То була для хлопців цікава розвага.

– Набоїв не шкодувати, – радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи, фразу одного російського імператора. Радив, бо для чогось йому треба було тії дичини.

Особливо цікаво було стріляти фазанів. Причім хлопці стріляли на вибір – тільки півнів! Вилетівши несподівано зі снігу з криком, такий пишнобарвний півень сюрчав зразу по прямій вгору, як веретено, – летів так вгору метрів із 30. А тоді робив кут – і мчав повздовж. При такім його маневрі його дуже тяжко було застрелити. Але саме тим було й цікаво. Пишнопері півні, збиті в найнесподіванішу для них хвилину, летіли назад в сніг, розсипаючи кольорове пір’я.

Так вони їхали і помежи ділом полювали, розважалися.

До Лазо їхали три дні, а фазанів та тетеруків настріляли цілий оберемок – десятків зо два. Позв’язували їх голова до голови і так пуками почіпляли до сідел.

Кілометрів за п’ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сіркового знайомого мандзи Кім-Гі-Суна і подарували йому всіх тих фазанів та тетеруків гамузом – празникове, – і стали в нього табором. Тут вони залишили коні, зброю і зайві речі…

Кім-Гі-Сун був добрий і давній знайомий родини Сірків. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в світ, до міста, – чи то на південь, чи то на північ. Тут вони мали свій пункт, так би мовити – базу.

Гостинний і привітний, як і всі тубільці, Кім-Гі-Сун був особливо гостинний до Сірків. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у відплату за їхню щедрість і гостинність, що відтак викликав Схід на змагання.

Тут хлопці заночували. Увечері загуляли з Кім-Гі-Суном – гостили його у нього ж, – напували його горілкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками різдвяними (з тієї торби, що напхала мати з Наталкою, пам’ятаючи й про цього доброго Кім-Гі-Суна).

І так його начастували, що вже й полягали спати, а він ще сидів на своєму кані (підлога така опалювана, кам’яна) та співав своїм диким фальцетом: «Розпрягайте, хлопці, коні…» – єдиної «рюської» пісні, яку він умів добре співати, навчившись її від червоноармійців на маньчжурському кордоні, і найпоширенішої в цілім цім Далекосхіднім краї.

Григорій слухав той спів з неабияким зачудуванням. Кім-Гі-Сун навіть не запідозрював, яке надзвичайне, яке колосальне враження той його п’яний ще й фальцетовий спів справляє, яку силу думок він родить… Тільки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азіата, рідна пісня набуває враз якогось виїмкового значення і змислу.

Смішний, веселий і наївний Кім-Гі-Сун!

Тут вони залишили коней і далі вже мандрували поїздом. Тут-бо починався світ цивілізації, світ техніки, електрики і радіо, світ «соцбудівництва», словом – світ «заключітєльной фази построєнія соціалізма в адной странє».

Гриць їздив не вперше в цивілізований той світ, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як удома, в нетрях. Через те мусив узяти на себе ініціативу Григорій, інакше-бо вони з цієї станції не виїдуть. Пройшов експрес «И-1» Негорєлов – Владивосток, і поштовий «И-41» – Владивосток – Москва, а виїхати годі. Місцевих поїздів в цім благословеннім краю ніби й немає, всі далекого маршруту, а на них квитки лише по броні, тобто різним відповідальним відрядженцям і так, своїм – по блату. А так як наші обидва Грицьки були не «відповідальні» і не «свої», то сісти їм на поїзд було неможливо.

Таких «невідповідальних» було багато, і всі вони вирішили чекати на якийсь свій експрес, напівреальний, напівфантастичний, «ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗІТ ДРОВА І ЛЄС», – як жартував хтось весело і воднораз саркастично.