Иван Багряный - Тигролови

Насупившись, Григорій сидів і не знав, чи йому йти, чи вже не йти. Потім таки зібрався і пішов, захопивши її вінчестер.

Ось і табір… Виявилось, що вони, хоч і багато вночі кружляли, проте замалим не потрапили, були зовсім близько від дому.

Григорій пройшов мимо, поставив тихенько вінчестер біля дерева і пішов собі… «Злодюжка!» Звернув убік і пішов.

Наталка, насуплена, чекала на краю галявини. Дивилась, не обертаючись, кудись просто себе… Ясно, їй незручно вертатись без зброї.

Поблукати трохи…

Повернувся до табору уже тоді, як здалеку почув дзвінкий Наталчин сміх, веселий, розкотистий. А вона дуріла, бавилася з Заливаєм. Химерна, незрозуміла дівчина!

Після цього наші ловці вирушили додому, щоб встигнути на кутю.

Ішли майже без зупинок день і ніч, і знову день і ніч.

– А вже ж Святвечір післязавтра, – лічив старий Сірко і хвилювався. Як то він загаявся так! Такого ще й не бувало. І квапився.

А сніги глибокі, а стежки непроторені, як не чхай – вище себе не скочиш.

Йшли не перепочиваючи: їли і спали на ходу і коні, і люди. Коли б крила – льотом полетіли б. А так – брьохались в снігах по вуха.

Сірко все рахував – знову і знову, намагаючись перехитрити себе і, здається, зовсім збився. Ні-таки, – вже сьогодні Святвечір! Так виходило. А додому ще далеко.

Синій-синій та холодний вечір застукав їх в дорозі, мокрих, як миші, – і від поту, і від наледів, куди вони потрапляли, ідучи річкою.

Замість додому вийшли на якісь бараки у вершині одного з допливів Бікіна.

Старий Сірко здивувався, збентежився – нові барак и! Аж куди посунули лісозаготівлі! Диви! Але ж це не ділянка Бікінського ліспромгоспу!

Коло бараків зупинились – спочити трохи і посушитись, бо потрапили в наледь і помочили унти. Це дивна річ – на замерзлій річці при такім морозі намочити ноги, бродити по коліна у воді. Але буває, в цім краї все буває. При товщині криги в метр людина бродить по воді, як улітку. На перекатах вода промерзає до дна, горішня ж течія напирає, крига не витримує і репається, – вода іде поверху межи кригою і снігом, і горе тому, хто туди вшелепкається, як-от наші звіролови. Та наші – люди бувалі. Траплялося ж, що люди й гинуть.

Отже, сушили швиденько унти та годували коней біля одного бараку. В бараці було повно людей – колгоспи відбували трудобов’язок на лісорозробках. А насупроти, через річку – був другий барак. Але там, кажуть, – репресовані, заслані сюди « заключон і»…

Напоїли коней. Грицько з Наталкою підтягали попруги, прибирали овес, лаштувались далі. Небо було синє, холодне. Скелі стояли, як мури. Ліс занімів на холоді, чорнів нашорошено. А Григорій дивився на той бік. Його тягло туди. В присмерку було видно, як там – на тім боці – вештався хтось із відрами. В бараці горів вогонь, коло бараку щось пиляло дрова. Перестало. Хтось гукав:

– Аррлов!..

– Єсть, таваріщ карнач! Я слушаю.

– Скажі етім дєвкам… етім шлюхам, пускай живєй пілят, я жрать хачу!

– Єсть, таваріщ карнач! Ей ви (гидка лайка)!.. ілі вас прігласіть?!.

Пилка – чирги… чирги… Небо синє та холодне, і пустеля – пустеля.

І раптом на лютім морозі, підпихаючи тяжку, тугу пилку, зринає голос, зовсім молоденький, журливий дівочий голос, ніжний, степовий, як чайчине ячіння:

Чайчине ячіння – туга безмежная…

А другий голос, такий же юний і журливий, підтримує, горнеться в холоді до першого, як волошка до волошки:

– Адставіть пєсні!!.

І клац-клац закривкою.

Григорій ніколи не лаявся брутально, але тут не витримав. Хай же Бог простить – сьогодні ж Святвечір!

«Боже мій, Боже! Та чи Ти ж є на небі?! Чи Тебе шукати та на прю викликати, Боже? Куди ж Ти дивишся?!!»

А небо синє-синє. Байдуже. А сопки та кряжі понурі, як мури непрохідні. А нетрі безмежні та чужі, по пояс снігом заметені, непролазні. Та ні доріг, та ні стежок… Та ні рідні, та ні вісток…

З тяжким серцем рушав Григорій з цього місця. Ноги стали, як свинцем налиті, а чи то в землю вкопані. Здавалось – він не зрушить їх. Стояв і дивився туди, підсвідомо то знімав гвинтівку, то чіпляв її знову… Вже все було готове до вимаршу, а він не рухався, – мов загіпнотизований, дивився на той бік, у темряву. І ніхто не знав, що відбувалося в нім. Наталчин голос вернув його до дійсності: