Иван Багряный - Тигролови

Довго тропили.

І догнали…

На марі, зав’язши по черево всіма чотирма ногами, лежала горда тварина, витягши по траві гарну, пишнорогу голову, і зрідка стогнала. Піднімала голову вгору, вгору на витягнутій шиї, хапала ніздрями повітря і знову клала її на траву із стогоном… І знову…

Григорія наче хто враз шеминув ножем у серце: «Це ж ти! Це ж ти так… Зацькований… Ось так…»

Зацькована, смертельно поранена тварина, не в силі видертися, в останній агонії піднімала голову високо і дивилась, дивилась здивованими вогкими очима на сонце… З ніздрів разом з повітрям вилітали криваві росинки… А потім клала тую голову на траву із стогоном – «у-ф-ф!!.»

Григорій миттю підняв рушницю і вистрілив. Повернувся круто і пішов. Пішов. – «Ще не хватало, щоб тебе живцем вовки гризли». Бачив лише, як тварина, немов ударена громом, рвонулась, вихопилась із багна усіма чотирма ногами і впала набік нерухома.

– Куди ж ти? Куди ти?! – гукала до нього. Але він, не обертаючись, ішов далі. Навпростець. А в очах…

А в очах йому стояли сльози.

З того ізюбра, з ніжок, пізніше Наталка пошила собі унт и, лапчаті. Чотирьох ніжок було мало – це лише на один унт, – але вона добавила ще чотири від тих, що були з пантування, і пошила. Розцяцькувала їх горностаєвими сніжинками, оторочила риссю. А наставку шовкову, чорну, вигаптувала жовтою і червоною заполоччю. Але ці ніжки були замітні серед інших, глянеш – одразу видно: то літні, а це осінні – «ревічні», з тієї пори, коли ізюбри дуріють з пристрасті… і гинуть.

Пішли сніги. Вдарили морози. Тайга вбралась у нові шати. Осінь тут золота, але швидка, коротка. Уже в жовтні почалась зима. Зайшла пора білків’я – гаряча пора для мисливців – пора полювання на вивірку та на всякого хутряного звіра.

Коли б ішлося тільки про полювання та про екзотику, ми б тобі, читачу, розповіли, як мисливці наші здобували рисів, ловили колонків та солонгоїв, капканили вовків; розповіли б і про те, як вони стріляли вепрів. Але не про те мова йде. Скажемо тільки, що вони тим і були зайняті. Зразу, як пішла ходова вивірка, пішли за нею по нетрях і наші мисливці, здобуваючи в день по тридцять-сорок штук. Так днів п’ятнадцять навздогін. Зайшли грець його знає куди. А ходова вивірка – це та, що мандрує (мігрує) цілими арміями, з краю в край, шукаючи ліпших харчових баз, переходить рівнини, перепливає ріки – і йде, йде. І от в момент, коли вона дозріла хутром своїм, ідуть по неї мисливці.

Але й білкувавши й іншого звіра здобувавши, вони все чекали на момент – на справжнє полювання, на путнє, на те, що стрясає всіма нервами, але й дає великий заробіток.

Відполювавши ходову вивірку, повернулись і кинули жереб, куди кому йти на місцеву та й на іншого звіра, – чи батькові з Наталкою на Голубу, а Грицькові з Григорієм на Бікін та Іман, чи навпаки. Хлопцям випало на Бікін та Іман.

З морозами та снігами і мисливці вбралися у нові шати. Уже не взували ічагів, а взували унти «половинчаті», а зверху ремузи – шкіряні холоші, напущені на унти і підперезані пасом, щоб не набивався в унти сніг. Поза тим одяг у них був майже літній, бо у важкій одежі по нетрях не ходитимеш, зіпрієш, хоч би й на п’ятидесятиступневому морозі. Лише возили з собою козляк и, про всяк випадок: як де зупинятись ночувати – то одягати.

Григорій у мисливстві намагався забути про все – про свою дурну долю, про невідоме майбутнє; намагався не дивитися вперед, забувши про весь світ. Хай, все одно там нічого не видно. Ліпше не думати, жити, поки можна, дихати, дивитись на сонце, що сліпило геть, сяючи та мерехтячи в снігах, підставляти груди під вітер, слухати, як шумлять кедри верховіттям… Часто, заслухавшись того шепоту, тієї казки зимової та замилувавшись вивіркою, забував навіть, що йому саме в неї, в ту вивірку, треба стріляти. Вивірка з того мала користь – рятувалась від смерті.

Хлопцям у мисливстві спершу велось кепсько. Було багато снігу. І хоч на кедрах та ліщині було сила горіха, проте вивірки місцевої було мало. Ходова ж, пройшовши, не тільки не затрималась, а й потягла з собою десь навіть місцеву. Колонок зійшов десь з осені ще – в нетрях було мало миші, тож пішов десь на рівнину за нею. Де-не-де трапиться слідок – ніби хто потикав трьома пальцями, складеними пучкою, – ланцюжок на снігу – то нишпорив колонок. І то понад джерелами, де менше снігу. Але даремно старався з усіх сил Рушай відшукати його, – колонок гулькне під сніг і там ходить собі по дуплянках та по камінних розсипах.