Иван Багряный - Тигролови

– Ну ж!.. – Вона стояла напроти нього і промовила те «ну ж» сердито, а очі запливли їй при зорях іншим, підозрілим блиском. – От іще!.. Гукай його…

Рушили. Зажебонів, зачиргикав сніг під копитами. Григорій плентався ззаду, а його переслідувало чиргикання пилки та чайчине ячіння, переслідувало довго в тім безконечнім скрипінні снігу.

Не то від того ячіння утікали, не то когось доганяли, – либонь вчорашній день доганяли, ні, Святвечір, – гнались Сірки без віддиху… І догнали!

Буває так, що можна вчорашній день догнати. Але це буває лише в таких нетрищах, де немає календарів, де людина зрештою сама календар встановлює по своїй здібності та й з конечності, де година чи день не відіграє ніякої ролі, де більше аніж деінде пасує ота примовка: «Все ніщо в порівнянні з вічністю!»

Старий Сірко, далебі, обчислився. Вони додому при-йшли-таки на Святвечір, бо прийшли саме на кутю і на святвечорове поготівля. А може, то стара Сірчиха обчислилася. А може, й ніхто не обчислився, бо ніхто не годен того перевірити тут.

В кожнім разі вони не спізнилися і прийшли додому саме якраз.

Дома їх чекала гаряче напалена лазня – по-чорному, в хаті кутя на покуті у вівсяному кулі, мрійна лампадка під образами, застелений скатертиною стіл, тиша святвечорова. Як у дитинстві Григорієвому.

Спершу вони втрьох парилися в лазні – два Грицьки з батьком. Здорово! Так, як тільки тут уміють париться. Григорій нащо вже дебелий, але не міг витримати того, що виробляли Гриць з старим Сірком.

Вони пороздягалися ще в хаті, забрали березові віники, мило й мочалку – і так, в самих валянках та дохах наопашки, пішли крізь 50-ступневий мороз до лазні. А лазня була від хати метрів за 150, над замерзлою річкою. Така собі комірчина, а посередині піч з дикого каменю, а в ній – казан. Попри стіну широка полиця вгорі.

Розпечене каміння дихало вогнем. Старий Сірко з сином взялися з ентузіазмом до процедури, яка для європейця може видатись лютим катуванням, інквізицією. Вони лили воду на розпечене каміння і такої пари напустили, що не продихнеш. І в тій задушливій парі сперш обливалися нестерпно гарячою водою. А тоді залазили під стелю на полицю і періщили один одного березовими віниками, періщили люто. Обливались крижаною водою, а тоді знову майже окропом. Терли шкіру мочалками, як наждаком, – дерли її. І знову періщили віниками. А тоді з гиком червоні вибігали на сніг і в сумерку качалися по снігу, гуляли в сніжки, як дітлахи, – батько з сином! І знову залазили на полицю та додавали березової каші. Отак баняться!!!

Григорій дивився на них і сміявся:

– Нічого, звикну й я до цього.

А тим часом він і так добре побанився, не вдаючись до тієї страшної екзекуції, і почувався так, ніби змив усі гріхи з себе. Все змив.

Не зміг тільки однієї речі змити – бо то було на серці: поцілунку отого свого злодійського. Та ще не зміг змити отого: «Ой куди, куди, куди я тепер попала…» ячіння чайчиного і туги від нього на серці глибокої.

Святкували Різдво. Сірки святкували його, як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками.

Рано-вранці, ще вдосвіта, щось застукало в двері.

– Пустіть віршувати! – почулось з сіней.

Мати озвалась від печі:

– Ідіть.

Двері відчинилися, і до хати увійшов святково виряджений віршовник. Скинув шапку, пригладив рукою волосся і почав старовинно-старовинної, такої, що Григорій ніколи й не чув, віршівки, мистецьки складеної:

– Христос народився, щоб мир звеселився. Після Адамового гріха родився в Віфлеємі, та в стайні, не в домі, – от дивина яка! Зірка ясненька, гарна, кругленька, прикотилась аж над Віфлеєм, там стала, де вже сама знала – освітила всю стайню кругом. Пастушки з степу прибігли к вертепу, ще й по ягнятку принесли, – на дудочки грали, поздоровляли та й знов до отари пішли. А янголи святії, крилатії, чуднії та так же лепсько співали, що ми родились та й поженились, а далебі, ще й не чували. Віл та осел стояли краї ясел, – отже, й вони Христа впізнали, ще й на колінка впали – і дишуть на нього, бо знають, на кого. А три царі принесли Христу дари із Востока, – тут їх поклали ще й поздоровляли пописьменськи звисока: «Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а війни ніколи не було, щоб ми таки пожили всмак». Іцько старенький був їм раденький, прийняв гостинця: «Сідайте ви в нас, почастуєм ми вас, чим Бог нам дав». Зараз же як підсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи… Царі як хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, уві сні царям шепнув: «Гей додому махайте та Ірода обминайте, бо ви вчора у нього були і слово йому дали – ще раз побувати і всії новини переказати». Царі схопились, перехрестились, наліво повернули та й додому чкурнули…