Иван Багряный - Тигролови

Так, бач, звався знаменитий і виїмковий у своєму роді особливий поїзд «Нумер 97» – Владивосток – Москва. Щось подібне може існувати лише тут – в цій країні соціалізму, і то тільки для цього краю і для всіх йому подібних околиць «необ’ятної многонаціональної Родіни».

Нарешті під вечір надійшов цей знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західний Сибір і на цілий СРСР експре с.

Він підійшов у сутінках, темний зсередини і чорний зокола, – підійшов тяжко, простуджено кашляючи, і став.

Довжелезний – вагонів на 50. Половина вагонів товарових, а половина поштових – всі ж вони несли функцію пасажирських. Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, експрес той гомонів, ні, гудів, як вулик, – зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем…

Експре с!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах.

Григорій і Гриць брали його штурмом. Бо інакше годі було вдертися до його нутра. Все, що було в поїзді, одчайдушно репетувало, не пускало нікого більше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовні, наступало, як на фортецю, ще лютіше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке враження, що то люди спеціально вибрали собі таку розвагу, щоб грітися на скаженому холоді.

– За мною! – спокійно скомандував Григорій Грицеві, відчувши враз, що потрапив у рідну стихію, в так добре знану здавна і звичну ситуацію, та й, пригадавши всі, так колись добре засвоєні правила й норми поведінки в цім світі цивілізації шостої частини земної кулі, пригадав усі властивості тієї цивілізації, не знавши яких пропадеш ні за понюшку тютюну.

– За мною, разом!!.

І на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, і ще ціла група – вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Ті, що вдерлися з їхньою поміччю – кілька осіб, – враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагоні, а на тих, що напирали зовні, – не пускаючи їх, обкладали їх божевільною матюкнею, як розпеченою смолою, з усіх боків – згори, знизу, і вздовж, і впоперек… Оригінальні звичаї! Дивні звичаї!

А ще дивніший цей поїзд. На нього не треба було ані броні, ані квитків. Теоретично квитки існували, практично ж їх ніхто і ніколи не брав. Хто хотів, той і їхав. І куди хотів, туди й їхав. Але не бравши квитків, ніхто не міг і претензій будь-яких мати щодо їзди, – поїзд ішов, як йому здумається: хотів – їхав, хотів – стояв годинами чи то на станції і чи то просто посеред дороги, чи десь у тупику. Отже, квитки існували тільки в теорії, так само, як і перевірка квитків у цім експресі можлива була лише в теорії. Квитки були обов’язкові лише для тих, хто сідав з місця, цебто у Владивостоці. Далі ж – далі йшло дуже просто. Трудність вся полягала лише в тім, щоб сісти.

Сівши ж, можна бути певним, що ніхто не потурбує і не поцікавиться, чи є у вас квиток. Поїзд-бо так набитий людьми – і то завжди, – що далебі жодному кондукторові і жодному контролерові за всю його історію не пощастило ще пройти його від паротягу і… бодай до третини ешелону.

У вагоні, куди всіли наші хлопці, було ідеально тісно і поночі, стояв густий гамір, ще густіший сморід і вже зовсім нестерпно густий дим від махорки. Хлопці потрохи оговтались і втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, – Грицеві, наприклад, не треба було стояти власними ногами на брудній підлозі, ні, він якимось чудом тримався в повітрі.

Тим часом поїзд засвистів, зашипів, зойкнув і, шарпаючись, – аж-но ребра в людей тріщали, – рушив і поповз у темряву. Аж тоді людей трохи утрясло і хлопці вмостилися досить зручно.

З гомону, уривків фраз, з дотепів, із уривків пісень та прокльонів поставало дивне враження… Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив всіма діалектами його – Григорієвої – мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським… І ще й хтось кричав: «Най би тя шляк трафив!», нагадуючи про далеке Поділля…

Ба, – тими діалектами говорив весь цей екпрес, і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів – Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах – поза геттю. І хоч цей експрес ходив по маршруту «Владивосток – Москва», але то була своїм мовним і пісенним фольклором та всім іншим – Україна. Екстериторіальна Україна. Україна «без стерна і без вітрил».