Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Воістину, дорогий і добрий друже мій, насилу поборола я почуття гордості, читаючи вашого листа. Як! Ви удостоюєте мене цілковитої своєї довіри настільки, що навіть запитуєте у мене поради? Ах, я нескінченно щаслива, якщо заслужила з вашого боку таку прихильну думку, якщо не завдячую нею тільки дружньому упередженню на мою користь. Втім, незалежно від причини ця думка рівною мірою дорогоцінна моєму серцю. І якщо я удостоїлась її, це в очах моїх буде зайвим спонуканням іще більше прагнути бути її гідною. Тому я (без усяких домагань давати вам поради) вільно висловлю все, що думаю. Я не дуже довіряю собі, оскільки моя думка розходиться з вашою. Але коли я викладу вам свої аргументи, ви їх розглянете, і, якщо не схвалите, я заздалегідь підписуюся під вашим рішенням. В усякому разі у мене вистачить розуміння не вважати себе розумнішою за вас.

Якщо ж, одначе, – і притому лише в цьому разі – мою думку ви вважатимете кращою за свою, причину ми, мабуть, знайдемо в ілюзіях материнської любові. Почуття це – похвальне, і тому його не може не бути у вас. Як, дійсно, позначається воно на рішенні, яке ви маєте намір прийняти? Таким чином, якщо вам часом і доводиться помилятись, то лише у виборі доброчесностей.

Передбачливість – на мій погляд, та з них, яку слід вважати за кращу, коли вирішуєш долю ближнього, і особливо – коли скріплюєш її такими нерозривними і священними узами, як узи шлюбу. Саме тоді мати, рівною мірою мудра та любляча, мусить, як ви прекрасно висловилися, «допомогти дочці своїм життєвим досвідом». Але, запитаю я вас, що вона має зробити для досягнення цієї мети, якщо не встановити заради неї відмінності між тим, що ближче до серця, і тим, що слід?

Хіба ми не упускаємо материнського авторитету, хіба ми не знищуємо його, якщо підпорядковуємо легковажній схильності, уявну міць якої відчувають лише ті, хто її побоюється, але яка зникає, тільки-но вирішуєш не надавати їй значення? Що ж до мене, то, признаюся, я ніколи не вірила в ці непереборні, пристрасні захоплення, в яких ми, немов змовившись, готові, мабуть, знаходити виправдання своїй непристойній поведінці. Не розумію, яким чином схильність, що несподівано виникає і так само несподівано зникає, може означати більше, ніж непохитні правила цнотливості, чесності й скромності. І так само незрозуміло мені, чому жінку, що зневажила їх, може бути виправдано її так званою пристрастю з більшим правом, аніж злодія – пристрастю до грошей, а вбивцю – жадобою помсти.

Хто може сказати, що йому ніколи не доводилося боротись? Але я завжди прагнула переконати себе, що для того, аби встояти, досить захотіти цього, і досі принаймні досвід мій завжди підтверджував це переконання. Чого була б варта доброчесність без обов’язків, що накладалися нею? Служіння їй – у жертвах, які ми приносимо, а нагороди знаходимо у своєму серці. Істини ці можуть заперечуватися лише тими, кому вигідно їх знецінити, і хто, вже розбещений, розраховує хоч ненадовго обдурити інших, намагаючись поганими доказами виправдати свою погану поведінку.

Але чи можна побоюватися цього з боку простої та боязкої дитини, з боку дитини, народженої вами та вихованої в чистоті й скромності, що мало тільки зміцнити її благі природні якості? Адже саме через такі побоювання, які я наважилася б назвати принизливими для вашої дочки, хочете ви відмовитися від вигідного заміжжя, яке уготоване їй вашою розсудливістю. Мені дуже подобається Дансені, а з паном де Жеркуром я, як ви знаєте, з досить давнього часу рідко зустрічаюсь. Але дружнє почуття до одного і байдужість до іншого не заважають мені розуміти, яка велика різниця між двома цими партіями.

Згодна, що за народженням вони рівні. Але один без маєтності, а інший настільки багатий, що навіть і без родовитості досяг би чого завгодно. Готова визнати, що щастя – не в грошах, але слід погодитись і з тим, що вони дуже йому сприяють. Мадемуазель де Воланж, як ви кажете, досить багата для двох. Проте шістдесяти тисяч ліврів доходу, які у неї будуть, не так уже багато, коли носиш ім’я Дансені, й потрібно у відповідності з цим поставити й утримувати дім. Ми живемо не за часів пані де Севіньє. [59] Маркіза де Севіньє (1626–1696) уславилася своїми листами до дочки. Стиль цих листів, витончений і в той же час простий та безпосередній, дотепність, влучність в оцінці людей та обставин епохи, мистецтво, з яким змальовано в них життя «двору і міста», – зробили їх одним із класичних творів французької літератури. Ця фраза з листа пані де Мертей пояснюється великою кількістю в листах маркізи де Севіньє практичних порад і відомостей, які характеризують побут французької знаті XVІІ століття, і натякає на контраст між сучасною Шодерло де Лакло розкішшю та відносною простотою життя вищих класів у минулому столітті. Розкіш поглинає все: її засуджують, але доводиться за нею тягнутись, і, врешті-решт, надмірності позбавляють необхідного.