Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

При достатній спритності й завзятті з вашого боку цих вказівок вам цілком вистачало б. Але щоб відшкодувати брак того й іншого, посилаю вам гроші. Записка, що додається, надасть вам право, як ви побачите, отримати у мого повіреного двадцять п’ять луїдорів, бо я не сумніваюся, що у вас немає ні гроша. З цієї суми ви споживете, скільки буде треба, на те, щоб схилити Жюлі вступити зі мною в листування. Решта – на пиятики зі слугами. Постарайтеся, наскільки це можливо, щоб вони відбувались у швейцара – тоді йому приємно буде бачити вас у цьому домі. Але не забувайте, що прагну я оплачувати не задоволення ваші, а послуги.

Привчіть Жюлі все помічати і про все повідомляти, навіть про те, що видасться їй дрібницями. Краще нехай вона напише десять даремних фраз, аніж опустить одну істотну: частенько те, що здається байдужим, насправді зовсім не таке. Якби сталося що-небудь, на ваш погляд варте уваги, необхідно, щоб мене було негайно попереджено; тому, як тільки ви отримаєте цього листа, пошліть Філіпа на найманому коні до ***. [58] Село на півдорозі між Парижем і замком пані де Розмонд. Нехай він оселиться там до нових розпоряджень: це буде у нас підстава на випадок потреби. Для поточного листування досить буде пошти.

Дивіться не загубіть цього листа. Перечитуйте його щодня як для того, щоб переконатися, що ви нічого не забули, так і для того, щоб упевнитися, що він при вас. Словом, робіть усе, що має робити людина, якій виявлено честь моєї довіри. Ви знаєте, що, коли я буду задоволений вами, ви будете задоволені мною.

Із замку ***, 3 жовтня 17…

Ви будете дуже здивовані, добродійко, дізнавшись, що я покинула вас так несподівано. Вчинок цей здасться вам украй дивним, але як зросте ваш подив, коли ви дізнаєтеся його причину. Можливо, ви вважаєте, що, повіряючи її вам, я недостатньо шаную необхідний у вашому віці спокій і навіть нехтую благоговійною шанобливістю, на яку у вас стільки безперечних прав? Ах, добродійко, пробачте, але серцю моєму дуже важко, воно має вилити свою муку на грудях друга, – і ніжного, і в той же час розсудливого. Кого ж було обрати йому, як не вас? Дивіться на мене, як на свою дочку. Поставтеся до мене з материнською добротою, благаю вас про неї. Може, в мене є і деяке право на неї через мою любов до вас.

Де той час, коли, цілком віддавшись цьому похвальному почуттю, я не відала інших, які, вносячи до душі згубне сум’яття, що опанувало мене нині, позбавляють мене сил боротись і в той же час приписують боротьбу як обов’язок? Ах, ця фатальна поїздка погубила мене!

Словом, що мені сказати вам? Я люблю, так, люблю шалено. Та ба! За це слово, яке я пишу вперше, слово, якого в мене так часто і марно домагалися, за насолоду хоч один раз сказати його тому, хто його навіяв, я готова була б заплатити життям, а тим часом безупинно мушу йому відмовляти. Він знову засумнівається в моїх почуттях, виснує, що у нього є підстави нарікати на мене. Яка я нещасна! Чому він, пануючи в моєму серці, не може читати в нім? Так, я менше страждала б, якби він знав, як я страждаю. Але навіть ви, якій я говорю про це, можете скласти собі лише слабке уявлення про мої муки.

Через декілька хвилин я покину його і цим заподію йому горе. Він буде ще думати, що перебуває біля мене, а я буду вже далеко: в час, коли я зазвичай бачилася з ним щодня, я буду в тих місцях, де він ніколи не був і куди я не маю його допускати. Усі приготування вже закінчено: все тут, у мене на очах; я не можу зупинити погляду ні на чому, що не провіщало б цього жорстокого від’їзду. Усе готово, окрім самої мене!.. І чим більше серце моє опирається, тим очевидніше доводить воно мені необхідність підкорятися.

Я, певна річ, підкорюся. Краще померти, ніж жити в гріху. Я відчуваю, що й без того досить грішна. Я зберегла тільки свою цнотливість, доброчесності більше немає. Чи признатися вам: тим, що в мене ще залишилось, я завдячую йому. Сп’яніла радістю бачити його, чути, солодким відчуттям близькості, ще більшим щастям зробити його щасливим, я вже не мала ні влади, ні сили над собою. Ледве вистачило сил для боротьби, але їх було недостатньо, щоб устояти. Я тремтіла перед небезпекою й не могла від неї тікати. Так от, він побачив, як я страждаю, і зглянувся наді мною. Як же мені не любити його? Я зобов’язана йому більше, ніж життям.

Ах, невже ви думаєте, що я коли-небудь погодилася б поїхати від нього, якби, залишаючись із ним, побоювалася тільки за життя? Що мені воно без нього, я була б безмірно щаслива пожертвувати життям. Я приречена бути вічним джерелом його мук, безперервно захищатися від нього, від себе самої, віддавати всі свої сили на те, щоб завдавати йому страждання, коли я хотіла б присвятити їх тільки його щастю, – хіба жити так – це не означає без кінця помирати? І, одначе, такою буде віднині моя доля. Проте я витримаю, у мене вистачить на це мужності. О ви, яку я обрала своєю матір’ю, прийміть від мене цю клятву. Прийміть також клятву в тому, що я ніколи не приховаю від вас жодного свого вчинку. Прийміть її, заклинаю вас про це, як про допомогу, що її потребую; давши обіцянку все вам говорити, я звикну вважати, що ви завжди зі мною. Ваша доброчесність замінить мою. Ніколи, певна річ, не погоджусь я на те, щоб червоніти перед вами. І, стримувана цією потужною вуздою, я любитиму у вас поблажливого друга, повірницю моєї слабкості й у той же час шанувати ангела-охоронця, що рятує мене від ганьби.