Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Із замку ***, 2 жовтня 17…, увечері.

Друже мій, мене обдурили, зрадили, погубили! Я у відчаї: пані де Турвель поїхала. Вона поїхала, а я про це не знав. Я не був при цьому і не зміг чинити опору її від’їзду, докорити її за мерзотну зраду! Ні, не думайте, що я відпустив би її. Вона б не поїхала, так, вона залишилася б, навіть якби мені довелося застосувати силу. Але що вийшло? Довірливо, ні про що не тривожачись, я спокійно спав, я спав, а в цей час мене уразила блискавка. Ні, нічого не зрозумію я в цьому від’їзді! Жінок так ніколи і не пізнаєш.

Згадати тільки вчорашній день! Та що я кажу: хоч би вчорашній вечір! Погляд її – такий ласкавий, голос – такий ніжний. А потиск руки! І в цей самий час вона обмірковувала втечу від мене! О жінки, жінки! Ви ще скаржитеся, що вас обманюють? А на ділі кожен наш віроломний вчинок – це крадіжка з ваших же запасів.

Із якою насолодою я мститиму! Я розшукаю цю підступну жінку, я відновлю свою владу над нею. Якщо однієї любові досить було, щоб досягти цього, чого ж любов не зможе домогтися за допомогою помсти! Я знову побачу її біля своїх ніг, тремтячу, заплакану, з благанням про пощаду своїм брехливим голосом. Але я буду безжальний.

Що вона тепер робить? Про що думає? Можливо, радіє, що обдурила мене, і, вірна смакам своєї статі, вважає це задоволення найсолодшим? Хитрість без усяких зусиль зробила те, що не вдавалося горезвісній доброчесності. Божевільний! Я побоювався її цнотливості, а треба було боятися підступності.

І до того ж я змушений вгамовувати свій гнів! Не наважуватися виявляти нічого, окрім ніжного смутку, коли серце сповнене люттю! Я змушений знову благати непокірну жінку, що вислизнула з-під моєї влади! Невже мусив я зазнавати такого приниження? І від кого? Від боязкої жінки, абсолютно недосвідченої в боротьбі! Яка користь мені від того, що я запанував у її серці, розпалив її полум’ям любові, довів до шаленства її збентежені почуття, якщо нині вона, спокійна у своїй самоті, може пишатися втечею більше, ніж я перемогами? І я це стерплю? Друже мій, ви не можете так думати, ви не такої низької думки про мене!

Але який же фатум прив’язує мене до цієї жінки? Хіба сотня інших не жадає моєї уваги? Хіба вони не поспішать відгукнутися на неї? Навіть якщо кожна з них не варта була цієї, хіба привабливість різноманітності, чарівність нових перемог, слава їх великої кількості не забезпечують досить солодких втіх? Навіщо ж переслідувати ту, що втікає, і нехтувати тими, що йдуть до тебе самі? Так, навіщо? Не знаю, але цей розлад мучить мене.

Немає мені ні щастя, ні спокою, поки я не матиму цієї жінки, яку ненавиджу так само палко, як і люблю. З долею своєю я примирюся лише в ту хвилину, коли буду розпорядником її долі. Тоді, спокійний, задоволений, я дивитимусь, як вона у свою чергу втрапить під владу тих же бур, які грають мною в цю мить. І я нашлю на неї ще тисячі інших. Я хочу, щоб надія та страх, підозра та впевненість, усі біди, винайдені ненавистю, всі блага, даровані любов’ю, наповнювали її серце, змінюючись у нім з моєї волі. Такий час настане… Але скільки ще тут роботи! А вчора я вже був такий близький до мети! Сьогодні ж такий далекий від цього! Як тепер наблизитися до неї? Я не знаю, на що зважитись. Я відчуваю, що для того, аби прийняти якесь рішення, треба бути спокійнішим, а в мене в жилах кров просто кипить.

Мої муки ще посилюються від холоднокровності, з якою всі відповідають на мої запитання про цю подію, про її причини, про все, що в ній є надзвичайного… Ніхто нічого не знає, та й не хоче знати: про це ледве згадували б, якби я погоджувався говорити про що-небудь інше. Зранку, дізнавшись цю новину, я побіг до пані де Розмонд, але вона з холодним спокоєм свого віку відповіла, що це – природний наслідок учорашнього нездоров’я пані де Турвель, що вона злякалася серйозної хвороби і вважала за краще бути вдома. При цьому тітонька додала, що цілком її розуміє і сама вчинила б так само. Ніби є щось спільне між ними: одній тільки й залишається, що померти, а в тій, іншій, – уся радість і вся мука мого життя. Пані де Воланж, яку я спершу підозрював у спільництві, мабуть, дещо ображена тим, що про цей крок із нею не порадилися. Признаюсь, я дуже радий, що вона не зробила собі приємність зашкодити мені. Це мені доводить до того ж, що вона користується довірою цієї жінки не тією мірою, як я побоювався: завжди краще мати на одного ворога менше. Як би вона раділа, коли б знала, що втечу здійснено через мене! Як би вона бундючилася від гордості, коли б це зроблено було за її порадою! Як би вона запишалася! Боже, до чого я її ненавиджу! О, я відновлю зв’язок із її дочкою, оброблю цю дівицю на свій лад! Тому я, мабуть, на деякий час затримаюся тут. В усякому разі, ті кілька роздумів, на які я виявився здатний, приводять мене саме до такого рішення.