Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Нехай пан де Вальмон вам друг. Мені здається, я люблю вас принаймні не менше, ніж він. А по-вашому, виходить, що він завжди має рацію, а я завжди винна. Запевняю вас, що дуже на вас сердита. Вам-бо це байдуже, ви ж знаєте, що я дуже відхідлива. Але тепер, коли в мене буде ключ, я зможу бачитися з вами, коли захочу; так от, знайте, що я не захочу, якщо ви так чинитимете. Я вважаю за краще самій бути причиною своїх прикрощів, аніж зазнавати їх від вас. Подумайте тільки, до чого ви мене доводите.

Якби ви тільки хотіли, як би ми любили одне одного! І в усякому разі горя завдавали б нам тільки інші! Запевняю вас, якби я була сама собі хазяйка, вам би не довелося на мене скаржитись. Але якщо ви не віритимете мені, ми завжди будемо нещасні, і не з моєї вини. Сподіваюся, що незабаром ми зможемо побачитись, і тоді у нас не буде таких приводів для смутку, як зараз.

Якби я могла це передбачати, я відразу ж узяла б той ключ. Але справді ж, я гадала, що чиню, як належить. Тож прошу вас, не гнівайтеся на мене. Не сумуйте більше й любіть мене завжди так само, як я вас люблю. Тоді я буду щаслива. Прощавайте, милий мій друже.

Із замку ***, 28 вересня 17…

Прошу вас, добродію, будьте ласкаві, передайте мені той ключ, який ви мені вже давали, щоб покласти на місце ключа від моєї кімнати. Якщо вже всі цього хочуть, доводиться й мені погодитися.

Не знаю, чому ви повідомили пана Дансені, ніби я його більше не люблю: здається, я ніколи не давала вам приводу так думати. А його це страшенно засмутило й мене теж. Я знаю, що ви його друг, але це ж не причина, щоб засмучувати його, та заразом і мене. Будь ласка, в першому ж своєму листі до нього повідомте, що це зовсім невірно, і додайте, що ви в цьому переконані, бо він довіряє вам більше, ніж будь-кому. Я ж сама не знаю вже, що й робити, якщо кажу що-небудь, а мені не вірять. Що стосується ключа, то будьте абсолютно спокійні: я чудово запам’ятала все, що ви мені радили робити у своєму листі. Проте, якщо цього листа ви зберегли і побажали б передати мені його разом із ключем, обіцяю вам поставитися до нього з найбільшою увагою. Якби ви змогли це зробити, коли ми всі йтимемо до обіду, я передала б вам інший ключ післязавтра за сніданком, а ви повернули б мені його тим же способом, що і перший ключ. Я хотіла б, аби зволікань було якомога менше, – тоді менше буде й небезпеки, що мама все це помітить.

Потім, якщо вже цей ключ залишиться у вас, будьте ласкаві, скористайтеся ним, аби брати мої листи, і тоді пан Дансені частіше отримуватиме від мене вісті. Вірно, що так буде набагато зручніше, але спершу я дуже вже боялася. Прошу вас пробачити мені і сподіваюся, що ви, незважаючи ні на що, будете так само ласкаві, як і раніше. Я ж, зі свого боку, теж буду завжди вам вдячна.

Залишаюся, добродію, щиро до вас прихильна…

З ***, 28 вересня 17…

Б’юся об заклад, що після своєї пригоди ви щодня чекаєте від мене похвал і славослів’я. Не сумніваюся навіть, що моє тривале мовчання вас дещо розсердило. Але що робити? Я завжди вважав, що, коли жінка заслуговує тільки на похвали, вона вже сама про себе потурбується, і можна зайнятися іншими справами. Проте вітаю вас із тим, що ви зробили для себе, і дякую за послугу, зроблену мені. Щоб вас зовсім ощасливити, готовий навіть визнати, що цього разу ви перевершили мої очікування. А потім подивимося, чи не виправдав я хоча б частково ваших.

Я маю намір говорити з вами не про пані де Турвель. Занадто повільний хід цієї справи вам не подобається. Ви любите тільки завершені справи. Тягучі сцени навіюють вам нудьгу. Я ж ніколи не зазнавав такої втіхи, як у цій уявній тяганині.

Так, мені подобається бачити, спостерігати, як ця розсудлива жінка, сама того не помічаючи, ступила на стежку, з якої повернення немає, як крутий і небезпечний схил мимоволі захоплює її, примушуючи йти за мною. Ось, злякавшись загрози загибелі, вона хотіла б зупинитись, але вже не в змозі втриматися на місці. Завдяки своїм старанням і спритності вона може рухатися повільніше, але їй усе ж таки неминуче доводиться йти вперед. Іноді, не сміючи поглянути в обличчя небезпеці, вона заплющує очі й перестає боротися, цілком покладаючись на мене. Але частіше яке-небудь нове побоювання примушує її відновити зусилля: в смертельному жаху вона ще хоче зробити спробу повернутися назад, знемагає в тяжких стараннях проповзти хоч трохи вгору, але незабаром якась таємнича сила знову наближає її до небезпеки, якої вона марно намагалась уникнути. Тоді, не маючи нікого, крім мене, як поводиря й опори, і вже не думаючи про будь-які докори за своє неминуче падіння, вона благає мене хоч би не пришвидшувати його. Палкі благання, покірливі прохання – усе, з чим злякані смертні звертаються до божества, отримую від неї я. А ви хочете, щоб, залишаючись глухим до її благань, я власноручно зруйнував культ, який вона створила навколо мене, і для прискорення її загибелі використовував ту владу, від якої вона чекає підтримки. Ах, дайте ж мені принаймні час постежити за цією зворушливою боротьбою між любов’ю і доброчесністю.