Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Із замку ***, 1 жовтня 17…

Ах, боже, добродійко, яка я засмучена, яка я нещасна! Хто втішить мене в моїх стражданнях? Хто допоможе мені порадою в моїй розгубленості й сум’ятті? Цей пан де Вальмон… але ж Дансені! Ні, думка про Дансені приводить мене у відчай… Як розповісти вам? Як вимовити?… Не знаю, що й робити. А тим часом серце моє переповнене… Мені потрібно з кимось поговорити, а ви – єдина, кому я могла б, кому я наважилася б довіритися. Ви до мене такі добрі! Але нині вам не слід бути доброю: я цього не гідна. Більше того: я навіть не хотіла б цього. Сьогодні тут усі виявили мені стільки уваги… але через неї мені стало тільки гірше, настільки відчувала я, що не заслужила на неї! Навпаки, лайте мене, лайте мене добряче, бо я дуже винна.

Але потім урятуйте мене. Якщо ви не будете такі ласкаві, щоб дати мені пораду, я помру від горя.

Дізнайтеся ж… рука моя тремтить, як ви самі бачите, я майже не в змозі писати, обличчя в мене все у вогні… Ах, це і насправді краска сорому. Що ж, я пересилю сором: нехай це буде першим покаранням за мій гріх. Так, я вам розповім усе. Отже, знайте, що пан де Вальмон, який досі передавав мені листи пана Дансені, раптом вирішив, що це занадто важка справа, і захотів мати ключа від моєї кімнати. Можу запевнити вас, що я не погоджувалась; але він про це написав Дансені, й Дансені зажадав того ж. А я – адже мені так боляче відмовляти йому в чому-небудь, особливо відколи ми в розлуці, від якої він такий нещасний, – я врешті-решт погодилась. Я не передбачала нещастя, яке через це сталося.

Учора пан де Вальмон, скориставшись цим ключем, прийшов до мене в кімнату, коли я спала. Для мене це було такою несподіванкою, що я страшенно злякалася, коли він мене розбудив. Але він відразу заговорив, я впізнала його і не закричала. І, крім того, спершу мені спало на думку, що він приніс мені листа від Дансені. Проте це було далеко не так. Незабаром він захотів поцілувати мене, й тоді як я, цілком природно, почала захищатися, він приловчився і зробив те, на що я не погодилася б ні за що в світі… Він став вимагати замість цього поцілунку. Довелося поступитися. Що я могла зробити? Я спробувала кликати на допомогу. Але, по-перше, в мене не вистачило сил, а по-друге, він переконав мене, що, коли хто-небудь прийде, він зуміє звалити всю провину на мене. І правда, легко було б це зробити через ключ. Після цього він усе-таки не пішов. Він захотів другого поцілунку, який – вже не знаю, як і чому – дуже мене схвилював. А потім стало ще гірше, ніж спочатку. О, це, зрозуміло, дуже погано. Ну, а під кінець… позбавте мене необхідності доказувати, але я така нещасна, що нещаснішою бути не можна.

В одному я собі найбільше докоряю, та все ж мушу вам про це сказати – боюсь, я захищалася не так рішуче, як могла б. Не знаю, як це вийшло. Певна річ, я не люблю пана де Вальмона, зовсім навпаки. Та все ж були миті, коли я начебто любила його. Ви самі розумієте, що це не заважало мені ввесь час говорити: «Ні», але я відчувала, що поводжуся не так, як говорю. І це було якось наче всупереч моїй волі. І до всього ще я була в страшенному сум’ятті! Якщо в таких випадках завжди так важко захищатися, потрібно виробити звичку до цього! Правда і те, що пан де Вальмон уміє говорити таким чином, що просто не знаєш, як йому відповісти. Словом – чи повірите, коли він пішов, я наче аж жалкувала про це і мала слабкість погодитися, щоб він прийшов і сьогодні ввечері; а це засмучує мене найбільше.

О, незважаючи на це, будьте певні, що я не дозволю йому прийти. Він іще не встиг вийти з кімнати, як я зрозуміла, що мені ні в якому разі не слід було цього обіцяти. А тому я до самого ранку проплакала. Найбільше ж я страждаю через Дансені. Щоразу, як я згадувала про нього, ридання мої посилювалися аж так, що я просто задихалась, а не думати про нього я не могла… Ось і зараз, ви самі бачите, до чого це призводить: папір увесь мокрий від сліз. Ні, я ніколи не втішуся, хоч би тільки через нього.

Словом, я зовсім знемогла, та все ж ні на хвилину не заснула. А вранці, вставши з ліжка, я поглянула в дзеркало: можна було вжахнутися, так я змінилася.

Мама помітила це, тільки-но побачила мене, і негайно ж запитала, що зі мною. Я ж відразу почала плакати. Я думала, вона мене лаятиме, і, можливо, мені від цього було б легше. А вона, навпаки, заговорила зі мною лагідно! Я на це зовсім не заслужила. Вона сказала, щоб я не засмучувалася до такої міри! Вона ж не знала причини мого горя. Не знала, що я від цього хвора! Бувають хвилини, коли мені хотілося б не жити. Я не змогла втриматись. Я кинулася в її обійми, ридаючи та повторюючи: «Ах, мамо, мамо, ваша дочка дуже нещасна!». Мама теж не змогла втриматися від сліз, від усього цього горе моє тільки посилилося. На щастя, вона не запитала мене, чому я така нещасна, адже я не змогла б їй нічого сказати.