Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Благаю вас, добродійко, напишіть мені якнайскоріше і скажіть, що я маю робити. Бо в мене немає мужності зібратися з думками, і я тільки страждаю і страждаю. Листа свого пошліть через пана де Вальмона, але прошу вас, якщо ви писатимете і йому, не кажіть, що я вам хоч що-небудь розповіла.

Залишаюся, добродійко, щиро і з дружніми почуттями глибоко відданою вам…

Я не наважуюся підписати цього листа.

Із замку ***, 1 жовтня 17…

Ще кілька днів тому ви, чарівний друже мій, просили у мене втіх і порад – надійшла моя черга, і я звертаюся до вас із тим же проханням, із яким ви зверталися до мене. Я по-справжньому пригнічена і боюся, що вжила далеко не найліпших заходів для того, щоб уникнути своїх нинішніх прикростей.

Причина мого занепокоєння – моя дочка. Після нашого від’їзду в село я, звичайно, помітила, що вона ввесь час сумує і нудьгує, але чекала цього й озброїла своє серце суворістю, яку вважала необхідною. Я сподівалася, що розлука, розваги незабаром знищать любов, яка, на мій погляд, була скоріше дитячою помилкою, ніж справжньою пристрастю. Проте за час мого перебування тут я не лише нічого подібного не домоглась, але помічаю навіть, що дівчинка все глибше і глибше занурюється в згубну меланхолію, і починаю серйозно побоюватись, як би її здоров’я не постраждало.

Особливо за останні дні вона міняється просто на очах. Але найсильніше вона уразила мене вчора, й усі навколо були теж дуже стривожені. Нині їй надзвичайно важко. І доказ цього я бачу в тому, що вона готова навіть здолати свою звичайну боязкість по відношенню до мене. Учора вранці я тільки запитала її, чи не хвора вона, й у відповідь на це вона кинулася в мої обійми, кажучи, що вона дуже нещасна, і при цьому ридма плакала. Не можу передати вам, як це мене засмутило. На очах у мене так само виступили сльози, і я встигла тільки відвернутися, щоб вона не помітила їх. На щастя, я розсудливо не стала її розпитувати, а вона не наважилася сказати мені більше, проте абсолютно очевидно, що її мучить ця злощасна пристрасть.

Що ж вдіяти, якщо так триватиме? Чи зроблюсь я винуватицею нещастя моєї дочки? Чи оберну я проти неї дорогоцінні якості душі – чутливість і постійність? Чи для того я – її мати? А якщо я заглушу в собі природне почуття, що вселяє нам бажання щастя своїх дітей, якщо я розцінюватиму як слабкість те, що, навпаки, вважаю найпершим, найсвященнішим обов’язком, якщо я силою змушу її зробити вибір, чи не доведеться мені відповідати за згубні наслідки, які він може мати? Хіба поставити дочку свою між злочином і нещастям – це правильно застосувати материнську владу?

Друже мій, я не наслідуватиму того, що так часто засуджувала. Звичайно, я могла спробувати зробити вибір і за свою дочку: в цьому я лише допомагала їй своєю досвідченістю, не користувалася правом, а виконувала обов’язок. Але я зрадила б обов’язок, якби змушувала її всупереч схильності, зародженню якої я не зуміла запобігти, а глибину і тривалість ні вона сама, ні я ще не можемо передбачати. Ні, я не потерплю, щоб вона вийшла заміж за одного для того, щоб любити іншого, і вважаю за краще поступитися своєю владою, ніж пожертвувати її доброчесністю.

Отже, думаю, що потрібно буде прийняти найбільш мудре рішення й узяти назад слово, дане панові де Жеркуру. Я щойно виклала вам свої аргументи: по-моєму, вони мають узяти гору над даною мною обіцянкою. Скажу навіть більше: за дійсного стану речей виконати це зобов’язання означало б, по суті, порушити його. Бо, врешті-решт, якщо я не маю права відкривати панові де Жеркуру таємницю своєї дочки, то по відношенню до нього я не маю також права зловжити невіданням, у якому залишаю його, і мушу зробити за нього все, що, як я вважаю, він сам зробив би, якби був обізнаний. Чи можу я, навпаки, негідним чином зрадити його, коли він довірився мені й тоді, як він зробив мені честь, обравши мене своєю другою матір’ю, – обдурити його при виборі ним матері для своїх майбутніх дітей? Усі ці такі правдиві роздуми, від яких я не можу відмахнутися, засмучують мене до такої міри, що я не в змозі вам навіть передати.

Бідам, які вони мені малюють, я протиставляю щастя моєї дочки з чоловіком, обранцем її серця, що в подружніх обов’язках знаходить лише насолоду, щастя мого зятя, який щогодини радіє своєму вибору. Бачу нарешті, як кожне з них знаходить своє щастя в щасті іншого, і як спільне їх щастя лише збільшує моє. Чи можна надію на таке солодке майбутнє приносити в жертву всяким порожнім міркуванням? А що ж утримує мене? Виключно міркування розрахунку. Але яку ж перевагу дасть моїй дочці те, що вона народилася багатою, якщо вона, незважаючи на це, мусить стати рабою грошей?