Та ба! Нещодавно ще я була впевнена, що мені не доведеться вести таку боротьбу. Я раділа цьому, я, можливо, навіть занадто тішилася цією думкою. Небо покарало, жорстоко покарало цю гординю. Але, повне милосердя, воно, навіть уражаючи нас, попереджає про безодню, в яку ми можемо впасти. І я була б подвійно винна, якби продовжувала стояти на своєму в нерозсудливості, добре знаючи, що сил у мене залишається мало.
Сотні разів ви твердили мені, що не хотіли б щастя, купленого ціною моїх сліз. Ах, не говоритимемо вже про щастя, дайте мені знову знайти хоч трохи спокою.
Хіба, задовольнивши моє прохання, ви не придбали б нових владних прав на моє серце? І в цих правах, які ґрунтуються на доброчесності, я не відмовляла б вам. Як би раділа я своїй вдячності! Я завдячувала б вам насолодою зазнавати без докорів сумління солодких почуттів. Тепер же, навпаки, я, злякана своїми почуттями, своїми думками, однаково боюся думати і про вас, і про саму себе. Сама тільки думка про вас вселяє в мене жах. Коли я не можу тікати від неї, то вступаю з нею в боротьбу. Я не віддаляю її, а відштовхую.
Чи не краще для нас обох покінчити з цим замішанням і тривогою? О, ви, чия душа, незмінно чутлива, навіть посеред помилок залишилася другом доброчесності, – ви зглянетеся над моїм сумним становищем, ви не відкинете мого благання. Почуття м’якше, але не менш ніжне змінить бурхливі хвилювання пристрасті. Тоді, вільно зітхнувши завдяки вашій доброті, я радітиму існуванню і з умиротвореним серцем скажу: цим я завдячую другу.
Невже ви вважали б, що занадто дорого купили для мене звільнення від мук, якби заради цього пішли на деякі втрати, яких я від вас не вимагаю, але про які прошу. Ах, якби для того, щоб дати вам щастя, я мусила б погодитися лише на те, щоб стати нещасною, я не вагалася б жодної миті… Але стати злочинною!.. Ні, друже мій, ні, тисячу разів, краще смерть!
Уже зсушена соромом, уже готуючись до розкаяння, я побоююся й інших, і себе самої. Я червонію, перебуваючи в товаристві, та тремчу на самоті. Життя моє – суцільна мука. І спокій мені може повернути тільки ваша згода. Власних моїх рішень, навіть найпохвальніших, уже недостатньо для того, щоб мене заспокоїти. Вже вчора прийняла я ці рішення й, одначе, всю ніч провела у сльозах.
Ви бачите: ваш друг, та, кого ви любите, збентежена, благальна, просить вас дати їй спокій і невинність. О Боже! Коли б не ви, хіба довелося б їй звертатися до кого-небудь із цим принизливим проханням! Я анітрохи вам не докоряю. Мені самій занадто добре відомо, як важко чинити опір владному почуттю. Скарга ж не нарікання. Зробіть із великодушності те, що я роблю з почуття обов’язку, – і до всіх почуттів, які ви мені вселили, я додам іще вічну вдячність. Прощавайте, добродію, прощавайте.
З ***, 27 вересня 17…
Від віконта де Вальмона до президентші де Турвель
Засмучений вашим листом, добродійко, я не знаю навіть, як мені на нього відповісти. Звичайно, якщо потрібно вибирати між вашим нещастям і моїм, я мушу принести себе в жертву, і я готовий зробити це без вагань. Але справа це така важлива, що, мені здається, вона заслуговує на попереднє обговорення і з’ясування. А як це зробити, якщо нам не можна буде ні говорити одне з одним, ні бачитися?
Подумайте тільки. Нас єднають найніжніші почуття, а тим часом досить буде якогось марного страху, щоб розлучити нас і, можливо, назавжди! Марно ніжна дружба, полум’яна любов заявлятимуть свої права – голос їх не буде почутий. А чому? Яка близька небезпека загрожує вам? Ах, повірте мені, такі побоювання, притому що виникають навіть без усякого приводу, самі по собі дають, на мій погляд, достатні підстави для безпеки.
Дозвольте мені сказати, що тут я вбачаю ознаки того несприятливого уявлення про мене, яке вам навіяли. Якщо шанують людину, то в її присутності не тремтять, а головне – не женуть від себе того, кого вважають гідним дружніх почуттів. Страшаться й уникають людини небезпечної.
А тим часом чи була коли-небудь людина шанобливіша та покірніша, ніж я? Ви бачите, я вже стежу за собою, я не дозволяю собі використовувати цих імен, таких ніжних, таких дорогих моєму серцю, якими воно не перестає називати вас подумки! Я вже не той вірний і нещасний обожнювач, який отримує поради та втіхи від ніжної й чутливої подруги, я – обвинувачений, що постав перед суддею, раб перед лицем пана. У цьому новому становищі в мене з’явилися, звичайно, й нові обов’язки, і я даю слово всі їх виконувати. Вислухайте, і, якщо ви засудите мене, я підкорюсь і поїду. Я обіцяю й більше. Віддаєте перевагу ви деспотизму, який звинувачує, не вислуховуючи? Чи відчуваєте ви в собі мужність бути несправедливою? Накажіть, і я знову підкорюся.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу