Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Я глибоко відчув усю ціну його щедрості. Зворушений до сліз, я оплакував засліплення фатальної любові, яка змусила мене порушити всі мої обов’язки. На короткий час доброчесність здобула доволі сили, щоб повстати в серці моєму проти пристрасті, та принаймні в цю хвилину просвітлення я усвідомив увесь сором негідних моїх оков; але боротьба була легка і тривала недовго. Один погляд Манон міг би скинути мене навіть із небес, і я дивувався, знову перебуваючи біля неї, як міг я хоч би на мить засоромитися такої природної ніжності до створіння такого чарівного.

Манон мала дивну вдачу. Жодна жінка не була так мало прив’язана до грошей, як вона; але вона втрачала весь свій спокій, ледве тільки виникало побоювання, що їх може не вистачити. Вона жила задоволеннями та розвагами і не бажала витрачати ні гроша, якщо можна було повеселитися задарма. Її навіть не турбувало, який стан нашого гаманця, аби тільки провести день приємно; вона не віддавалася надмірній грі, не спокушалася пишнотою величезних витрат, і не було нічого легше, як задовольняти її день за днем новими забавами на її смак. Але розваги для неї були такі потрібні, що без них зовсім не випадало бути впевненим у її настрої та розраховувати на її прихильність.

Мене вона любила ніжно, я навіть був єдиним чоловіком, за її власним визнанням, із яким вона могла зазнавати повної насолоди любові, але все-таки я був майже переконаний, що почуття її не встоїть, якщо в ній зародяться певні побоювання. Коли б володів я хоч би середнім достатком, вона віддала перевагу б мені над усім світом; але я нітрохи не сумнівався, що буду покинутий заради якого-небудь нового Б***, як тільки не зможу запропонувати їй нічого іншого, крім постійності й вірності.

Тому я вирішив так скоротити особисті свої витрати, щоб завжди бути в змозі оплачувати її власні, і краще вже відмовляти собі в усьому необхідному, ніж обмежувати її навіть у надмірностях. Найбільше лякала мене карета, бо я не вбачав ніякої можливості утримувати коней і кучера.

Я повідомив про свої утруднення пана Леско. Я не приховав од нього, що отримав сто пістолів від одного друга. Він повторив, що, коли я бажаю спробувати щастя у грі, він не сумнівається, що, пожертвувавши, не скуплячись, сотнею франків у спільну касу, я зможу бути прийнятий за його рекомендацією до співтовариства спритних гравців. І за всієї моєї відрази до обману жорстока необхідність змусила мене погодитися.

Того ж вечора пан Леско відрекомендував мене приятелям як свого родича. Він додав, що я особливо розраховую на успіх, бо потребую найбільших милостей Фортуни. В той же час, бажаючи показати, що я не жебрак, він заявив, що я маю намір пригостити всіх вечерею.

Пропозицію було прийнято. Я почастував усіх прекрасно. Тільки й було розмов, що про мою витонченість і природні дані. Вирішили, що від мене багато чого можна очікувати, адже в рисах обличчя мого стільки благородства, що нікому й на думку не спаде запідозрити мене в шахрайстві. На закінчення всі вітали пана Леско із завербуванням до ордену такого достойного новобранця й доручили одному з рицарів викласти мені необхідне навчання протягом найближчих днів.

Головною ареною моїх подвигів був Трансільванський палац, [114] Палац, який орендував під час перебування у Франції (1712–1717) відомий історичний діяч Ференц Ракоші, князь Трансільванії; у цьому палаці був облаштований ігорний дім. де в одній із зал був стіл для фараона, а в галереї грали в інші картярські ігри і в кості. Цей ігорний дім належав принцові де Р***, що жив тоді в Кланьї, а більшість його офіцерів входили до нашого товариства. Соромлюся признатись, але незабаром я скористався уроками свого вчителя. Особливої спритності набув я у вольтфасах, у підміні карти; за допомогою пари довгих манжет я легко морочив найпроникливіші погляди і спокійнісінько розоряв багатьох чесних гравців. Виняткова моя спритність так швидко збільшила наш статок, що місяців через два я розпоряджався солідною сумою грошей, окрім тих, якими щедро ділився зі своїми спільниками.

Я вже не боявся розповісти Манон про нашу втрату в Шайо і, щоб утішити її в такій неприємній новині, зняв мебльований будинок, де зажили ми пишно та безтурботно.

Весь цей час Тіберж продовжував часто відвідувати мене. Він не залишав морального піклування про мене. Він невпинно переконував мене, якого збитку я завдаю своїй совісті, честі, становищу. Я дружньо сприймав його докази і, хоча нітрохи не був налаштований їх дотримуватися, відчував до нього вдячність за його завзяття, бо мені відоме було його джерело. Не раз я добродушно підсміювався з нього у присутності самої Манон і умовляв не перевершувати педантичністю чималої кількості єпископів та інших прелатів, які чудово узгоджують коханку з бенефіцієм. «Погляньте тільки, – мовив я йому, вказуючи на очі моєї коханої, – і скажіть, чи є такі провини, яких не було б виправдано такою чарівною причиною?» Він набрався терпіння. Здавалось, і меж йому не було; проте, бачачи, що багатства мої множаться, і що я не лише повернув йому сто пістолів, але, знявши новий будинок і подвоївши витрати, поринув у більші, ніж будь-коли насолоди, Тіберж різко змінив свій тон. Він засмучувався моєю завзятістю, погрожував небесною карою й віщував мені майбутні нещастя, які й не забарилися статись. «Немислимо, – казав він, – щоб багатства, що слугують підтримкою вашому життю, дісталися вам шляхами законними. Ви придбали їх неправдою, і так само віднімуться вони від вас. Жахливою карою Божою було б дозволити вам користуватися ними спокійно. Усі поради мої, – додав він, – були даремні; занадто ясно передбачаю, що скоро вони стануть надокучливими для вас. Прощавайте, невдячний і слабкий друже! нехай зникнуть, як тінь, злочинні ваші втіхи! нехай згинуть без залишку ваше благополуччя та гроші, ви залишитеся самотній і убогий, аби відчути марноту благ, які оп’яняли вас шалено! і тоді набудете ви в мені друга та помічника; віднині пориваю я всякі з вами зносини і зневажаю життя, яке ви ведете».