Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

«Присягаюся тобі, мій коханий, що ти кумир мого серця, і лише тебе на всьому світі можу я любити так, як люблю, але чи не очевидно тобі самому, бідолашний мій друже, що в нашому теперішньому становищі вірність – безглузда доброчесність? Чи гадаєш ти, що можна бути ніжним, коли бракує хліба? Голод штовхнув би мене на яку-небудь фатальну помилку; одного дня я випустила б останній подих, думаючи, що то зітхання любові. Я тебе обожнюю, як і раніше, покладися на мене, але надай мені на деякий час влаштування нашого благополуччя. Горе тому, хто попадеться в мої сіті! Я задалася метою зробити мого кавалера багатим і щасливим. Брат повідомить тобі новини про твою Манон і про те, яка вона засмучена, що змушена тебе покинути».

Важко описати свій стан після прочитання цього листа, бо і донині не відаю, якими почуттями був я тоді одержимий. То були ні з чим не зрівнянні муки, подібних до них нікому не доводилося відчувати; їх не вдасться пояснити іншим, бо інші не мають про них ніякого уявлення, та й самому важко в них розібратися, адже з певного погляду вони не пов’язуються ні з якими спогадами і не можуть бути зближені ні з одним знайомим почуттям. Але, хоч якої б межі не досяг мій відчай, достовірне одне: то були почуття горя, досади, ревнощів і сорому. О, якби ще більшою мірою сюди не домішувалася любов!

«Вона мене любить, хочу цьому вірити; таж потрібно бути чудовиськом, щоб мене ненавидіти! – вигукнув я. – Чи існують у світі такі права на чуже серце, яких я не мав би щодо неї? Що я міг іще зробити після всього, чим пожертвував для неї? І ось вона мене покидає і, невдячна, вважає себе захищеною від моїх докорів, бо, як каже, любить мене, як і раніше! Вона страшиться голоду: о, боже любові! що за грубість почуттів і як це суперечить моїй власній ніжності! Я не страшився голоду, коли готовий був зазнати його заради неї, відмовившись од свого статку і від радощів отчого дому; я, який урізав себе до останніх меж, аби задовольняти її щонайменші забаганки та примхи! Вона мене обожнює, бачте. Якби ти обожнювала мене, невдячна, я знаю, до кого б ти звернулася за порадою; ти б принаймні не покинула мене не попрощавшись. Мені краще за всіх відомо, які жорстокі страждання відчуваєш, розлучаючись із предметом свого обожнювання. Тільки втративши розум, можна піти на це добровільно». Мої скарги було перервано відвідинами, яких я зовсім не чекав: з’явився Леско. «Кат! – закричав я, хапаючись за шпагу. – Де Манон? Що зробив ти з нею?» Мій порух налякав його; він відповів, що коли я роблю йому такий прийом, адже він з’явився віддати мені звіт у найзначнішій послузі, яку він міг мені зробити, він негайно ж піде, й ніколи нога його не переступить мого порога. Я кинувся до дверей і замкнув їх. «Не думай, – сказав я, звертаючись до нього, – що тобі вдасться знову залишити мене в дурнях і обморочити своїми байками; захищай своє життя або поверни мені Манон». – «Не поспішайте, шановний, – заперечив він. – Адже заради цього тільки я і прийшов сюди. Збираюся сповістити вам про щастя, про яке ви й не подумуєте, і коли-небудь ви, можливо, відчуєте до мене здячність». Я зажадав негайних роз’яснень.

Він розповів мені, як Манон, не в силах винести страху перед убогістю, особливо ж думки про те, що ми змушені будемо відразу змінити увесь спосіб життя, просила його влаштувати їй знайомство з паном де Г*** М***, який славиться своєю щедрістю. Він не посоромився мені сказати, що порада виходила від нього, і що він сам підготував усі шляхи, перш ніж провести її туди. «Я відвіз її до нього сьогодні вранці, – вів далі він, – і цей поважний чоловік був так нею зачарований, що тут же запросив її їхати з ним до його маєтку, де збирається провести декілька днів. Відразу розкусивши, – додав Леско, – яку вигоду можна отримати для вас, я вдало дав йому зрозуміти, що Манон зазнала значних втрат, і мимохідь торкнувся його щедрості, і він насамперед подарував їй двісті пістолів. Я сказав йому, що для початку це непогано, але майбутнє обіцяє моїй сестрі великі витрати; що до того ж на ній лежить турбота про юного братика, що залишився в нас на руках після смерті батьків, і що коли вона достойна його пошани, він не дозволить, щоб вона тужила за бідолашною дитиною, чию долю вона не відділяє від своєї. Розповідь моя його зворушила. Він зобов’язався найняти зручний будинок для вас і для Манон: адже бідолашний братик-сирітка – це ви самі; обіцяв забезпечити будинок пристойною обстановкою і покласти Манон щомісячне утримання в чотири сотні ліврів, що становитиме, за моїм розрахунком, чотири тисячі вісімсот до кінця кожного року. Перш ніж поїхати в село, він дав розпорядження своєму управителю підшукати будинок і зробити всі приготування до свого повернення. І тоді ви знову побачитеся з Манон, яка доручила мені поцілувати вас за неї тисячу разів і запевнити, що вона любить вас більше ніж будь-коли».