Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Нарешті настала пора спати, і старий заговорив про своє любовне нетерпіння. Ми з Леско пішли. Старого провели в його кімнату, а Манон, вийшовши під якимсь приводом, приєдналася до нас біля дверей. Карета, що очікувала за три або чотири будинки, підкотила нам назустріч. Через хвилину ми були вже далеко.

Хоча в моїх очах наш вчинок був справжнім шахрайством, він іще не був найбезчеснішим із тих, за які я вважав потрібним собі докоряти. Я більше соромився грошей, придбаних грою в карти. Втім, нам не пішло на користь ні те, ні інше, і небо зволило легше з двох шахрайств покарати суворіше.

Пан де Г*** М*** не забарився зміркувати, що його обдурили. Не знаю, чи зробив він вже того вечора які-небудь зусилля, щоб нас виявити; але він мав достатньо зв’язків, аби пошуки увінчалися швидким успіхом, ми ж занадто безтурботно покладалися на багатолюдність Парижа і на віддаленість нашого кварталу від того, де він мешкав. Він не лише дуже скоро дістав відомості про наше місцеперебування й наші обставини, але довідався також про те, хто я такий, про мій спосіб життя в Парижі, про колишній зв’язок Манон із Б***, про те, як вона його обдурила, словом, про всі скандальні сторінки нашої історії. Тоді він вирішив домогтися нашого арешту, наполягаючи, щоб нас судили не стільки як карних злочинців, скільки як запеклих розпусників. Ми були ще в ліжку, коли до нас в кімнату увійшов поліцейський офіцер із півдюжиною стражників. Передусім вони відібрали наші гроші або, вірніше, гроші пана де Г*** М***, і, піднявши нас із ліжка, вивели назовні, де вже стояли дві карети, в одну з яких всадовили без усяких пояснень бідолашну Манон, а в іншій мене відвезли до виправної в’язниці Сен-Лазар. [115] У той час це була тюрма-монастир, куди дворян зазвичай ув’язнювали на прохання їхніх родичів і де духовні особи їх намагалися перевиховати. Тому де Ґріє так соромиться свого перебування у цій в’язниці.

Лише той, хто сам скуштував таких негараздів долі, може судити про відчай, у який вони повергають. Стражники мали жорстокість не дозволити мені ні обійняти Манон, ні перемовитися з нею хоч словом. Тривалий час я залишався у невіданні, що з нею сталося. Було, поза сумнівом, щастям для мене, що я не відразу про це дізнався, бо така жахлива катастрофа позбавила б мене розуму, а можливо, і життя.

Нещасну мою кохану було відвезено на моїх очах і перепроваджено у таке місце, сама назва якого сповнювала мене жахом. Яка доля для чарівного створіння, достойного посісти перший престол світу, якби всі люди мали мої очі та моє серце! З нею не обходилися там по-варварськи, але її було поміщено в тісну одиночну камеру і присуджено виконувати щоденну урочну роботу, щоб отримувати жалюгідну порцію огидної їжі. Я дізнався про цю сумну подробицю лише по тривалому часі після того, як і сам зазнав суворого і виснажливого покарання. Не підозрюючи про місце мого майбутнього ув’язнення, я дізнався про свою долю тільки у воротах Сен-Лазара. У ту хвилину я віддав би перевагу смерті над тим, що на мене там чекало. У мене були найжахливіші уявлення про цей будинок. Мій жах посилився, коли при вході варта повторно обшукала мої кишені, аби переконатися, що у мене не залишилося зброї й інших засобів опору.

Негайно ж з’явився настоятель, попереджений про моє прибуття. Він дуже привітно зустрів мене. «Отче мій, – звернувсь я до нього, – я вимагаю достойного зі мною поводження; я віддам перевагу тисячі смертей над однією-єдиною грубістю». – «Ні, що ви, добродію, – відповів він, – ви поводитиметеся розсудливо, і ми виявимося задоволені один одним». Він запросив мене піднятись у верхню камеру. Я слухняно рушив за ним. Солдати супроводжували нас аж до дверей; увійшовши зі мною до камери, настоятель зробив їм знак піти.

«Отже, я ваш полонений? – сказав я. – Ну, добре! отче мій, що ж ви маєте намір робити зі мною?» Він відповів, що радіє моїй розсудливості; що на нім лежить обов’язок вселити мені потяг до доброчесності й релігії, на мені ж – скористатися його напученнями та порадами; що коли я піду назустріч його турботам про мене, я зазнаю в своїй самоті самих лише втіх. «Ах, втіхи, – заперечив я, – ви не відаєте, отче мій, єдиного предмета, який може мені їх дати!» – «Знаю, – заперечив він, – проте сподіваюся, що схильності ваші зміняться». З його відповіді я зрозумів, що він поінформований про мої пригоди, а можливо, також і про моє ім’я. Я попросив роз’яснення. Він відповів мені просто, що йому все вже відомо. Звістка ця була найжорстокішим для мене покаранням. Сльози градом полилися з очей моїх, і я поринув у жахливий відчай. Я страждав од приниження, яке зробить мене притчею во язицех усіх моїх знайомих і ганьбою моєї сім’ї. Так провів я тиждень у глибокому смутку, не в змозі нічого вислуховувати, ні думати ні про що, крім своєї ганьби. Навіть спомин про Манон не додавав нічого до моєї скорботи; він приєднувався до неї хіба лиш як почуття, що передувало цій новій прикрості, головною ж мукою моєї душі були сором і розгубленість.