Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Я опустився в крісло, замислившись про дивну мою долю; суперечливі почуття охоплювали мене, внаслідок чого я перебував у такому стані невпевненості, що тривалий час залишав без відповіді питання Леско, які сипалися на мене. У цю мить честь і доброчесність знову пробудили в мені голос совісті, і я із зітханням озирнувся на минуле: на Ам’єн, на рідну домівку, на семінарію Сен-Сюльпіс, на всі місця, де жив я непорочним. Яка безодня відділяла мене від цього блаженного буття! Я бачив його здалеку, мов якусь невиразну тінь, що притягувала ще мій жаль і бажання, але занадто слабку для того, щоб збудити мої зусилля. Яка фатальна доля зробила мене таким злочинним? Любов – пристрасть безневинна; яким же чином перетворилася вона в мені на джерело лиха та розпусти? Хто заважав мені жити спокійно та доброчесно разом із Манон? Чому не одружився я з нею, перш ніж отримати запоруку її любові? Невже ж батько, що ніжно любить мене, не погодився б на мої законні наполягання? Ах! батько сам обожнював би чарівну дівицю, цілком достойну бути дружиною його сина; я був би щасливий любов’ю Манон, любов’ю батька, пошаною достойних людей, благами Фортуни і спокоєм доброчесного життя. О, згубний поворот долі! Хто цей негідник, якого підшукали для Манон? Як! ділитися з ним?… Але чи можу я вагатись, якщо сама Манон це влаштувала, і якщо я втрачу її, коли не поступлюся? «Пане Леско, – закричав я, затуляючи очі, мовби з метою відігнати сумні думки, – якщо ви маєте намір мені зробити послугу, дякую вам; звичайно, ви могли б обрати шлях чесніший; але справу зроблено, чи не так? Тож поміркуймо, як скористатися вашими стараннями й виконати ваш план».

Леско, якого спочатку збентежили мій гнів і тривале мовчання вслід за ним, прийшов у захват від мого рішення, що абсолютно розходилося з тим, чого він, поза сумнівом, побоювався; він зовсім не був сміливцем, згодом я отримав тому найкращі докази. «Так, так, – поспішив він мені відповісти, – я зробив вам дуже велику послугу, і ви побачите, що ми матимемо з цього ще більше вигод, аніж ви очікуєте». Ми почали обмірковувати, яким чином уникнути підозр, що можуть виникнути в пана де Г*** М*** відносно наших родинних зв’язків, коли виявиться, що я і зростом вищий, та й дещо старший, можливо, ніж він уявляє. Ми не знайшли кращого способу, як прибрати перед ним вигляду сільського простака і запевнити його, що я готуюся до духовного сану і з цією метою щодня відвідую колеж. Вирішили також, що я одягнуся гірше, з’явившись уперше перед його ясні очі.

Він повернувся в місто через два чи три дні й особисто провів Манон до будинку, підготовленого для неї управителем. Вона відразу ж послала повідомити Леско про своє повернення, той сповістив мене, й удвох ми вирушили до неї. Старезний поклонник уже пішов од неї.

Незважаючи на покірність, із якою я підпорядковувався її бажанням, я не міг погамувати нарікання серця, знову побачивши її. Я був у печалі й тузі; радість побачення не могла заступити горе від її невірності. Вона, навпаки, перебувала у захваті від мого приходу і докоряла мені в холодності. Я не міг утриматися, щоб не назвати її підступною й невірною, супроводжуючи свої слова тяжкими зітханнями.

Спочатку вона підсміювалася над моєю наївністю; але, вдивляючись у мої сумні погляди й бачачи, як важко переживаю я зміну, таку несумісну з моїм характером і бажаннями, вона пішла до себе; через хвилину я рушив за нею. Я застав її всю в сльозах, я запитав її про причину. «Вона не може бути не ясна тобі, – сказала вона, – чи варто мені жити, якщо вигляд мій більше не приносить тобі нічого, крім страждань і горя? Адже ти жодного разу не приголубив мене протягом години, що перебуваєш тут, мої ж пестощі ти приймаєш із величчю султана в сералі».

«Манон, – відповів я, обіймаючи її, – не можу приховати від вас, що серце моє засмучене смертельно. Не говорю зараз ні про тривогу, викликану вашою непередбаченою втечею, ні про жорстокість, із якою покинули ви мене без слова втіхи, провівши ніч не на одному ложі зі мною: у вашій присутності я готовий забути і гіркіші образи. Але чи вважаєте ви, що я можу думати без зітхань і без ридань, – вів далі я, ковтаючи сльози, – про жалюгідну й нещасну долю, вготовану мені в цьому домі? Не говоритимемо про високе походження моє і почуття честі; все це аргументи занадто слабкі, щоб вступати в змагання з моєю любов’ю; але сама любов, невже ви не відчуваєте, як стогне вона, ображена і понівечена невдячною й жорстокою примхою?…»