Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Мене він називав уже братом і на правах брата почав запрошувати до нас в Шайо своїх приятелів, пригощаючи їх за наш рахунок; придбав собі прекрасне вбрання на наші кошти; змусив нас заплатити всі свої борги. Я закривав очі на таке самоправство, щоб не заподіяти смутку Манон, і навіть удавав, ніби не помічаю, як він випрошує у неї час від часу значні суми грошей. Щоправда, ведучи велику гру, гвардієць був настільки чесний, що частково повертав їх їй, коли щастя йому посміхалось; але наш статок був занадто скромним, аби тривалий час покривати такі надмірні витрати. Я збирався вже рішуче поговорити з ним, аби покласти край його нав’язливості, коли нещасний випадок, позбавивши мене однієї біди, наслав на нас іншу, яка довершила наше розорення.

Одного дня, як це часто бувало, ми заночували в Парижі. Служниця, що залишалася в таких випадках сама в Шайо, з’явилася до мене на ранок із звісткою, що вночі в нашому будинку спалахнула пожежа, і вогонь ледве вдалося загасити. Я запитав, чи постраждала наша обстановка. Вона відповідала, що було таке велике сум’яття і стільки чужого народу збіглося на допомогу, що вона ні за що не ручається. У тривозі за наші гроші, які були замкнені у маленькій скрині, я негайно ж повернувся в Шайо. Марно я поспішав! – скринька зникла.

Я зрозумів тоді, що можна любити гроші, не будучи скупим. Несподівана втрата сповнила мене такою скорботою, що я побоювався за свій розум. Я відразу зрозумів, які нові лиха чекають мене. Убогість була меншою з них. Я достатньо вивчив Манон; я знав з гіркого досвіду, що, хоч як би вона була вірна і прив’язана до мене, коли доля нам посміхалася, не можна розраховувати на неї в біді. Вона занадто полюбляла розкіш і задоволення, щоб пожертвувати ними заради мене. «Я втрачу її! – вигукнув я. – Нещасний! отже, ти знову втрачаєш усе, що любиш!» Думка ця повергнула мене в таке жахливе сум’яття, що декілька хвилин я вагався, чи не краще покінчити разом з усіма бідами, наклавши на себе руки.

На щастя, я зберіг іще цілковите самовладання, щоб обдумати, чи не залишається в мене якого-небудь іншого виходу. Небу завгодно було вселити мені думку, яка утримала мене від відчаю: мені запало в голову, що я можу приховати від Манон нашу втрату, а там моя винахідливість або яка-небудь щаслива випадковість допоможуть мені утримувати її так, аби вона не відчула нужди.

«Я розраховував, – утішав я себе, – що двадцяти тисяч екю вистачить нам на десять років. Припустимо, що десять років спливли, і ніяких змін у моєму сімейному стані, на які я сподівався, не сталося. Що б я робив у такому разі? Не знаю до пуття; але що мені заважає зробити вже тепер те, що мені довелося б робити тоді? Скільки людей живе в Парижі, не маючи ні мого розуму, ні природних дарувань, і які все ж таки влаштовуються в міру своїх здібностей!»

«Наскільки премудро влаштований світ! – додав я, роздумуючи про різні життєві ситуації. – Більшість вельмож і багачів – дурні. Це ясно всякому, хто хоч трохи знає світ. І в цьому полягає велика справедливість. Якби володіли вони і розумом, і багатством, вони були б безмежно щасливі, решта людства ж занадто знедолена. Тілесні та душевні якості дані в долю бідним як засоби долати свої нещастя та убогість. Одні отримують частку в багатстві вельмож, слугуючи їх розвагам: вони їх обдурюють. Інші навчають їх наукам: вони стараються зробити з них людей достойних; щоправда, це їм рідко вдається, але не в тому мета божественної премудрості: бідняки пожинають плоди своїх зусиль, живучи на кошти тих, кого навчають; і, хоч із якого боку подивитися, дурість багачів і вельмож – чудове джерело доходу для нужденних».

Думки ці трохи заспокоїли мені серце та розум. Я вирішив спершу порадитися з паном Леско, братом Манон. Він досконало знав Париж, і я не раз мав нагоду переконатися, що ні його особистий статок, ні королівська платня не становлять головного джерела його доходу. У мене залишалось усього яких-небудь двадцять пістолів, які, на щастя, вціліли у моїй кишені. Я показав йому гаманець, розповівши про своє нещастя і побоювання, і запитав, чи є для мене інший вибір, окрім голодної смерті або самогубства. Він відповів, що самогубством кінчають лише дурні; що ж до голодної смерті, то безліч розумних людей були в тяжкому становищі, поки не наважувалися застосувати своє обдаровання; моя справа – випробувати, на що я здатний; він же послугує мені допомогою та порадою в усіх моїх починаннях.

«Усе це дуже невизначено, пане Леско, – сказав я йому, – становище моє вимагає негайної допомоги, бо що я скажу Манон?» – «Чим вас бентежить Манон? – заперечив він. – З нею-бо вже ви завжди можете бути спокійні. Така, як вона, сама мусить вас утримувати – і вас, і себе, і мене!» Не давши мені належним чином відповісти на цю зухвалу вихватку, він тут же запропонував дістати до вечора тисячу екю, нам обом навпіл, якщо я послухаюсь його поради; він пояснив, що знає одного пана, такого ласого на насолоди, що він і не замислиться, щоб заплатити тисячу екю за пестощі такої красуні, як Манон.