Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Вона наговорила мені у відповідь стільки зворушливих слів про своє каяття і заручилася стількома клятвами у вірності, що пом’якшила серце моє безмежно. «Дорога Манон, – звернувся я до неї, нечестиво перемішуючи любовні та богословські вислови, – ти занадто чудова для земного створіння. Я відчуваю, що мене опановує нез’ясовна відрада. Усе, що говориться в семінарії про свободу волі, – порожня химера. Заради тебе я погублю і свій статок, і добре ім’я, передбачаю це; читаю долю свою в твоїх прекрасних очах; але хіба мислимо жалкувати про втрати, втішаючись твоєю любов’ю? Про багатство я нітрохи не піклуюся; слава мені здається димом; усі мої плани життя в лоні церкви видаються мені тепер безумною маячнею; словом, усі інші блага, окрім тих, що нерозлучні з тобою, достойні презирства, хіба вони встоять у моєму серці проти одного-єдиного твого погляду?»

Одначе ж, обіцяючи їй цілковите забуття її провини, я побажав дізнатись, яким чином могла вона спокуситися паном Б***? Вона розповіла, що, побачивши її у вікні, він палко закохався; що порозумівся він із нею, як і личить відкупникові, [110] Відкупник – особа, яка купила у держави право на збирання податків і збирала їх на власну користь; різниця між заплаченими грошима і дійсно зібраним податком становила його прибуток. тобто вказавши їй у листі, що оплата буде відповідною до її пестощів; спершу вона поступилась, але тільки заради того, щоб витягнути з нього чималу суму, яка могла б забезпечити наше життя; потім він засліпив її такими прекрасними обіцянками, що вона почала падати все нижче і нижче; все ж таки я можу судити про те, як мучила її совість, з її печалі під час нашого розлучення; і, незважаючи на розкіш, в якій він утримував її, вона ніколи не зазнала щастя з ним не лише тому, що зовсім не знайшла в нім, говорила вона, витонченості моїх почуттів і привабливості мого поводження, але тому, що навіть у самий розпал утіх, які він забезпечував їй безупинно, вона леліяла в глибині серця спогад про мою любов і мучилася докорами сумління. Вона розповіла мені про Тібержа і про надзвичайне збентеження, що заподіяли їй його відвідини. «Удар шпаги в саме серце менше схвилював би мою кров, – додала вона. – Я вийшла з кімнати, не в силах витримати ні на хвилину його присутності».

Вона продовжувала розповідати мені, яким чином дізналася про моє перебування у Парижі, про зміну в моєму житті й про заняття в Сорбонні. За її запевненнями, вона настільки була схвильована під час диспуту, що їй коштувало величезних зусиль не лише утримати сльози, але навіть стогони та крики, якими не раз вона готова була вибухнути. Врешті, вона повідомила мене, як вийшла останньою із зали, щоб приховати свій засмучений стан, і як, тільки за порухом серця і вибухом почуттів, вона з’явилася просто в семінарію з рішенням тут же померти, якщо не доб’ється від мене прощення.

Чи знайдеться на світі варвар, якого не зворушило б таке живе і ніжне розкаяння? Щодо мене, то я відчував у цю хвилину, що готовий пожертвувати заради Манон усіма єпархіями християнського світу. Я запитав її, що ж нам тепер робити? Вона відповіла, що треба негайно покинути семінарію й потурбуватися про підшукування надійнішого притулку. Я погодився на все без заперечень. Вона сіла у свою карету, щоб дочекатися мене на перехресті. Через хвилину я вийшов, не помічений вахтером, і зайняв місце поряд із нею. Ми попрямували в одіжний ряд; я знов одягнувся в каптан, опоясався шпагою. Манон платила за все, бо в мене не було грошей; зі страху, аби щось не перешкодило мені зникнути з семінарії, вона заборонила мені повертатися туди за грошима. Втім, моя скарбниця була невелика, вона ж була досить багата щедротами Б***, щоб знехтувати те, що я кидав з її волі. Не виходячи з крамниці, ми обговорили наші подальші дії.

Аби я ще більше оцінив жертву, яку вона мені приносила, вона вирішила порвати всякі зносини з Б***. «Я залишу йому всю обстановку, – сказала вона, – все це належить йому, але, по справедливості, візьму з собою коштовності, а також близько шістдесяти тисяч франків, які я витягла в нього за два роки. Я не зв’язала себе з ним ніякими зобов’язаннями, – додала вона, – тому ми можемо безбоязно залишатися в Парижі, знявши зручне приміщення, де й заживемо щасливо».

Я заперечував їй, що коли для неї й немає небезпеки, вона велика для мене, бо рано чи пізно мене впізнають, і мені постійно загрожуватиме нещастя, якого я вже зазнав. Вона дала мені зрозуміти, що їй жаль було б покинути Париж. Я так боявсь її засмутити, що готовий був нехтувати будь-якою небезпекою на догоду їй. Тим часом ми знайшли вихід із ситуації: ми знімемо будинок у якому-небудь селі поза межами Парижа, звідки нам легко буде добиратися до міста щоразу, як примха або нужда прикличе нас туди.