Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

У Парижі я провів близько року, не намагаючись нічого довідатися про Манон. Важко мені було боротися з собою попервах; але повсякчасна підтримка Тібержа і власні роздуми сприяли моїй перемозі. Останні місяці спливли так спокійно, що я вважав: іще трохи – і я забуду навіки це привабливе і підступне створіння. Настав час публічного іспиту в Богословській школі; [109] Богословська школа (колеж Сорбонна) – знаменита духовна академія, заснована у XVІІІ ст. Робером де Сорбонном, духівником Луї ІХ Святого, згодом злилася з богословським факультетом Паризького університету, який унаслідував назву Сорбонна; існувала до початку Французької революції. За часів Прево була впливовим, заможним і престижним навчальним закладом. У Сорбонні публічні іспити практикувалися після завершення кожного етапу навчання, не лише усього курсу. Вони були складними: студент мав захищати певне положення у дискусії з двадцятьма докторами, які змінювали один одного; нерідко випробування тривало з ранку до вечора. я звернувся з проханням до деяких поважних осіб ушанувати своєю присутністю мій іспит. Ім’я моє прогриміло по всіх кварталах Парижа і дійшло до вух зрадниці. Вона не уповні переконана була, що це я в сані абата, але якийсь залишок цікавості або, можливо, деяке розкаяння у своїй зраді (я ніколи не міг розібратися, яке з цих двох почуттів) збудили в ній інтерес до імені, такого схожого з моїм. Вона з’явилася в Сорбонну разом із кількома іншими дамами. Вона була присутня на моєму іспиті й, поза сумнівом, без зусиль мене впізнала.

Я нічого не підозрював. Як відомо, для дам відводяться особливі ложі, де вони сидять приховані за жалюзі. Я повернувся в семінарію, увінчаний славою і обсипаний поздоровленнями. Була шоста година вечора. Через хвилину після мого повернення мені доповіли, що мене бажає бачити якась дама. Я відразу ж попрямував до приймальні. Боже! яке несподіване явище! – на мене чекала Манон. То була вона, але ще миліша, ще сліпучіша у своїй красі, ніж будь-коли. Їй ішов вісімнадцятий рік; чарівність її перевершувала всякий опис: така була вона витончена, ніжна, приваблива; сама любов! Увесь вигляд її мені видався чарівним.

Побачивши її, я завмер у зніяковінні й, не здогадуючись про мету її відвідин, чекав тремтячи з опущеними очима, що вона скаже. Декілька хвилин вона перебувала в не меншому хвилюванні, ніж я, проте, бачачи, що я продовжую мовчати, піднесла руку до очей, аби приховати сльози. Боязким голосом сказала вона, що я мав право зненавидіти її за її невірність, але якщо я відчував до неї колись краплю ніжності, то досить жорстоко з мого боку за два роки жодного разу не повідомити її про мою долю, а тим більше, зустрівшись із нею тепер, не сказати їй ні слова. Вирування в моїй душі, доки я вислуховував її, не може бути висловлене.

Вона сіла. Я продовжував стояти, – впівоберта до неї, не сміючи прямо поглянути на неї. Кілька разів я починав було говорити і не мав сил закінчити свою промову. Врешті, зробивши зусилля над собою, я вигукнув болісно: «Підступна Манон! О, підступна, підступна!» Вона повторила, заливаючись слізьми, що й не хоче виправдовуватись у своєму віроломстві. «Чого ж ви хочете?» – скрикнув я. «Я хочу померти, – відповідала вона, – якщо ви не повернете мені вашого серця, без якого жити для мене неможливо». – «Проси ж тоді моє життя, невірна! – вигукнув я, проливаючи сльози, які марно прагнув утримати. – Ось моє життя, єдине, що залишається мені принести тобі в жертву, бо серце моє ніколи не переставало належати тобі!»

Ледве я встиг вимовити останні слова, як вона кинулась із захватом у мої обійми. Вона обсипала мене пристрасними пестощами; називала мене всілякими іменами, які тільки може винайти любов для висловлення найніжнішої пристрасті. Я все ще зволікав із відповіддю. І справді, який перехід від спокійного стану останніх місяців до бунтівних поривів душі, що вже відроджувалися в мені! Мене огорнув жах; я тремтів, як тремтять уночі від страху в безлюдній місцевості, коли здається, що ти перенесений в іншу стихію, коли тебе охоплює таємний трепет, і ти опам’ятовуєшся, лише освоївшись із місцевістю.

Ми сіли одне біля одного. Я взяв її руки у свої. «Ах, Манон, – мовив я, сумно дивлячись на неї, – не чекав я тієї чорної зради, якою відплатили ви за мою любов. Вам легко було обдурити серце, якого ви були повною володаркою, обдурити людину, що бачила все своє щастя в догоджанні та в слухняності вам. Скажіть же тепер, чи знайшли ви інше серце, таке ж ніжне, таке ж віддане? Ні, ні, природа рідко створює подібні серця. Скажіть принаймні, чи жалкували ви коли-небудь за мною? Чи можу я довіритися тому доброму почуттю, що спонукає вас сьогодні втішати мене? Я занадто добре бачу, що ви чарівніша, ніж будь-коли; але в ім’я всіх мук, яких я зазнав за вас, прекрасна Манон, скажіть мені, чи залишитеся ви вірні мені тепер?»