Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Врешті-решт, оскільки я наполегливо мовчав, він повів мову про те, що згідно з його розрахунками, починаючи з від’їзду з Ам’єна, Манон любила мене всього лише близько дванадцяти днів. «Бо, – додав він, – я знаю, що поїхав ти з Ам’єна двадцять восьмого дня минулого місяця; сьогодні двадцять дев’яте: одинадцять днів минуло, відколи пан Б*** мені написав; вважаю, що йому було потрібно днів вісім для того, щоб зав’язати близьке знайомство з твоєю подругою; отже, віднявши одинадцять і вісім із тридцяти одного дня, що спливли від двадцять восьмого числа одного місяця до двадцять дев’ятого іншого, отримуємо дванадцять або близько того». І вибухи сміху поновилися.

Серце моє стислося від його кепкування, і я боявся не витримати до кінця цієї сумної комедії. «Нехай буде тобі відомо, – вів далі батько, – якщо сам ти нічого не підозрюєш, що пан Б*** підкорив серце твоєї красуні, бо, звичайно, він пускає мені пил у вічі, розраховуючи мене переконати, ніби мав намір викрасти її у тебе з безкорисливої спонуки зробити мені послугу. Від кого іншого, а вже від такого чоловіка, та до того ж зовсім навіть не знайомого зі мною, сумнівно чекати вияву таких благородних почуттів! Він дізнався від неї, що ти мій син, і, щоб позбутися твоєї настирливості, доповів мені й про місце вашого притулку, і про розпусний спосіб життя, давши зрозуміти, що потрібні суворі заходи, щоб схопити тебе; він запропонував допомогти мені в цьому, і завдяки його повчанням і вказівкам твоєї коханки братові твоєму вдалося захопити тебе зненацька. Привітай же себе в міцності свого тріумфу! Ти вмієш здобути швидку перемогу, лицарю; [105] Цитата з праці давньоримського історіографа Тита Лівія «Історія від заснування міста» (ХХІІ, І). але не вмієш закріпити за собою свої завоювання».

Довше я не мав сил терпіти, кожне слово пронизувало моє серце. Я встав із-за столу і не встиг зробити кількох кроків до дверей, як упав непритомний. Надана мені швидка допомога привела до тями. Я розплющив очі, готовий пролити потоки сліз, а вуста були готові вилити скарги, найсумніші, найзворушливіші. Батько, що ніжно любив мене, гаряче почав утішати мене. Я чув слова його, не слухаючи їх змісту. Я впав перед ним на коліна; стискуючи руки, заклинав його відпустити мене в Париж, аби заколоти Б***. «Ні, – говорив я, – він не підкорив серця Манон; він змусив її, він її спокусив чарами або зіллям, можливо, взяв її силою. Манон любить мене, чи мені цього не знати? Напевно, він погрожував їй із кинджалом у руці та проти волі змусив покинути мене. Він був готовий на все, щоб викрасти у мене мою чарівну кохану. О Боже! Боже, чи можливо, щоб Манон мене зрадила і перестала любити мене!»

Оскільки я ввесь час твердив про швидке повернення до Парижа і щоразу при цьому навіть схоплювався з місця, батько мій зрозумів, що в моїй несамовитості ніщо не зможе мене зупинити. Він відвів мене в одну з верхніх кімнат, де залишив двох слуг для нагляду за мною. Я більше не володів собою. Я б пожертвував тисячею життів, аби тільки побувати на чверть години в Парижі. Я зрозумів, що видав себе, і мені не дозволять так просто вийти зі своєї кімнати. Я міряв очима висоту вікон над землею. Не бачачи ніякої можливості втекти цією дорогою, я звернувся до двох моїх вартових. Я дав їм безліч обіцянок, обіцяв їм ціле багатство, якщо вони не перешкоджатимуть моїй втечі. Я переконував, умовляв, погрожував; спроби мої були даремні. Тут я втратив усяку надію. Я вирішив померти і кинувся на ліжко, маючи намір покинути його лише разом із життям. Я провів ніч і наступний день у тому ж стані. Я відкинув їжу, яку принесли мені на ранок.

Батько прийшов провідати мене пополудні. По доброті своїй він старався полегшити мої страждання найласкавішими порадами. Він так рішуче наказав мені що-небудь з’їсти, що з поваги до нього я скорився. Минуло декілька днів, протягом яких я приймав їжу тільки в його присутності, підкоряючись його волі. Він не переставав наводити мені аргументи, прагнучи напоумити мене і вселити презирство до невірної Манон. Щоправда, я більше вже не шанував її; як міг я шанувати найлегковажніше, найпідступніше з усіх створінь? Але її образ, привабливі риси я леліяв, як і раніше, в глибині мого серця; я це ясно відчував. «Нехай я помру, – говорив я, – як можна не померти після такої ганьби і таких страждань; але я зазнаю тисячу смертей, та не забуду невдячну Манон».

Батько був уражений, бачачи мене в безперервній тузі. Він знав мої правила честі й, не сумніваючись у тому, що її зрада мала викликати в мені презирство, уявив, що постійність моя походить не стільки від цієї пристрасті, скільки від загального потягу мого до жінок. Він настільки перейнявся цією думкою, що, спонуканий ніжною прихильністю, одного дня увійшов до мене з готовою пропозицією. «Кавалере, – мовив він, – дотепер завжди бажав я бачити тебе лицарем Мальтійського ордену; переконуюся, проте, що схильності твої спрямовані в інший бік; тебе тягне до красивих жінок; я вирішив підшукати тобі подругу за смаком. Скажи мені відверто, що думаєш ти про це?»