Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Спершу я так був спантеличений, що жодне припущення не спливало мені на думку. Мене жорстоко зрадили, але хто ж? Тіберж перший навернувся мені на думку. «Зрадник! – говорив я. – Ти поплатишся життям, якщо підозри мої справедливі». Тим часом я розсудив, що він не знав про місце мого притулку і, отже, не від нього могли довідатися про нього. Я не смів заплямувати своє серце звинуваченням Манон. Та надзвичайна печаль, якою, здавалося мені, вона була пригнічена, її сльози, ніжний поцілунок, із яким вона втекла, уявлялися мені чималою загадкою; але я був схильний пояснити це ніби передчуттям нашої спільної біди; засмучуючись і ремствуючи на фатум, що відірвав мене від неї, я наївно уявляв, що вона заслуговує ще більшого жалю, ніж я сам.

Після тривалих роздумів я прийшов до переконання, що мене впізнав на паризьких вулицях хто-небудь зі знайомих, який і повідомив про те мого батька. Думка ця мене втішила. Я розраховував відбутися суворими докорами, нехай навіть яким-небудь покаранням, які мені слід було витримати в ім’я батьківського авторитету. Я вирішив терпляче все знести і обіцяти все, чого від мене зажадають, аби якнайскорше повернутися до Парижа і знову насолоджуватися щасливим життям зі своєю дорогою Манон.

Через якийсь час ми прибули до Сен-Дені. Брат, здивований моїм мовчанням, приписав його страхові. Він почав утішати мене, запевняючи, що мені нічого боятися суворості батька, якщо тільки я переймуся свідомістю свого обов’язку та виправдаю любов, яку батько відчуває до мене. У Сен-Дені брат вирішив залишитися на нічліг і передбачливо поклав спати усіх трьох лакеїв у моїй кімнаті.

Важко мені було опинитися знову в тому ж самому готелі, де ми зупинялися разом із Манон по дорозі з Ам’єна в Париж. Хазяїн і слуги впізнали мене й відразу розгадали істинний сенс моєї пригоди. Я почув, як один із слуг говорив хазяїну: «А це ж, либонь, той самий красень, що півтора місяці тому проїздив тут із тією кралечкою. Як же він любив її! Вже як вони голубили одне одного, бідолашні дітки! Шкода, їй-богу, що їх розлучили». Я прикинувся, ніби нічого не чую, і постарався нікому не показуватися на очі.

У Сен-Дені брата чекала двомісна карета. Ми виїхали спозарання і наступного дня надвечір були вдома. До моєї зустрічі з батьком брат побачився з ним віч-на-віч, аби привернути його на мою користь, розповівши, як покірно дав я себе відвезти, таким чином, я був прийнятий батьком набагато привітніше, ніж міг очікувати. Він удовольнився загальною нотацією за провину, яку я вчинив, зникнувши з дому без його дозволу.

Згадавши про мою кохану, він сказав, що я цілком заслужив на те, що зі мною сталося, зв’язавшись із незнайомкою; що він був кращої думки про мою розсудливість, проте сподівається, що ця маленька пригода зробить мене розумнішим. Усю його промову витлумачив я лише в сприятливому для себе сенсі. Я подякував батькові за доброту, з якою пробачив він мене, і обіцяв віднині дотримуватися слухняності й керуватися суворішими правилами в своїй поведінці. В глибині серця я торжествував; бо за перебігом усієї справи я не сумнівався, що дістану можливість уже найближчої ночі зникнути з дому.

Сіли вечеряти: за столом жартували з моєї ам’єнської пригоди і втечі з вірною коханкою. Я добродушно приймав кепкування; був навіть у захваті, що мені дозволено вести розмову про предмет, який невідступно займає мої думки. Проте декілька слів, кинутих батьком, змусили мене насторожитися. Батько заговорив про віроломну та корисливу послугу, зроблену паном де Б***. Я завмер від зніяковіння, почувши це ім’я з уст мого батька, і покірно просив його роз’яснити мені детальніше, про що йдеться. Він звернувся до мого брата з питанням, чи розповів він мені всю історію? Брат відповів, що в дорозі я тримався так спокійно, що він не угледів потреби в цих ліках для лікування мого безумства. Я помітив, що батько вагається, не впевнений, чи слід пояснити мені все до кінця. Але я почав благати його так наполегливо, що він задовольнив мою цікавість, а вірніше буде сказати, жорстоко покарав мене найжахливішим із усіх викриттів.

Спочатку він запитав, чи завжди я мав наївність вірити в любов своєї подруги? Я відповів із усією прямотою, що цілком у цьому впевнений, і ніщо не може поселити в мені ані найменшого сумніву. «Ха! ха! ха! чудово! – закричав він, голосно розреготавшись. – Що за чарівна простота! Мене розчулюють твої почуття. Який жаль, що я записав тебе до Мальтійського ордену, бідолашний ти мій лицарю, [104] Лицарі Мальтійського ордену давали обітницю чоловічої цноти. якщо з тебе може вийти такий поступливий і зручний чоловік». І він іще довго не вгамовувався у своїх кепкуваннях із моєї дурості й довірливості.