Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Туга, яка охопила мене, була така велика, що, спускаючись по сходах, я проливав сльози, не відаючи ще, яке почуття було їх джерелом. Я увійшов до першої-ліпшої кав’ярні й, зайнявши місце за столиком, сперся головою на руки, аби обміркувати пригоду. Я не смів викликати в пам’яті те, про що тільки-но почув; мені хотілося визнати це лише обманом слуху, і багато разів я готовий був уже встати і повернутися додому, не показуючи виду, що я що-небудь помітив. Зрада Манон мені уявилася такою неймовірною, що я боявся образити її підозрою. Я обожнював її, це було безперечно; я дав їй не більше доказів любові, ніж отримав од неї: як же я міг її звинувачувати в меншій щирості, в меншій постійності порівняно зі мною? Який їй сенс було мене обманювати? Всього три години тому обсипала вона мене найніжнішими пестощами і з захватом віддавалася моїм; власне серце знав я не краще за її серце. «Ні, ні, – вигукував я, – неможливо, щоб Манон мене зрадила! Їй відомо, що життя моє присвячено лише їй одній; вона занадто добре знає, як я обожнюю її! За що ж їй мене ненавидіти?»

А тим часом відвідування і таємна втеча пана де Б*** викликали в мене сум’яття. Я згадав також різні дрібні покупки Манон, які явно перевершували наші кошти. Вони наводили на думку про щедроти нового її коханця. А її запевнення, що вона знайде кошти з якогось невідомого джерела?! Усім цим припущенням я не міг знайти того задовільного пояснення, якого жадало моє серце.

З іншого боку, я майже не розлучався з нею, відколи ми оселилися в Парижі. Заняття, прогулянки, розваги – всюди ми були разом. Боже! та ми б не витерпіли смутку навіть хвилинної розлуки! Нам безупинно потрібно було говорити одне одному про любов; без того ми померли б від тривог. І ось я не міг уявити ні на одну мить, аби Манон була зайнята кимось іншим, а не мною.

Врешті-решт, мені здалося, що я знайшов розгадку цієї таємниці. «Пан де Б***, – вирішив я, – веде поважні справи і має велику клієнтуру, батьки Манон могли за його посередництва передати їй деяку суму грошей. Можливо, вже й раніше вона отримала що-небудь від нього; сьогодні він з’явився, щоб передати їй іще. Ймовірно, вона вирішила приховати від мене його прихід, аби потім уразити мене приємною несподіванкою. Можливо, вона й розповіла б про це, якби ввійшов я до неї, як завжди, замість того щоб сидіти тут і впадати у відчай. В усякому разі вона не стане від мене критись, якщо я сам заговорю з нею про це».

Я настільки перейнявся цим переконанням, що воно дуже послабило мою печаль. Я відразу ж повернувся додому і обійняв Манон зі звичайною ніжністю. Вона дуже привітно мене зустріла. Спершу я подумав було розповісти їй про свої припущення, що уявлялися мені тепер більш ніж безперечними, але утримався в надії, що, можливо, вона сама повідає мені про все, що сталось.

Подали вечерю. Я сів за стіл у дуже веселому настрої, але при світлі свічки, яка стояла між нами, обличчя дорогої моєї коханої здалося мені сумним. Її смуток передався й мені. Я помітив у погляді її, зверненому на мене, щось незвичне. Я не міг розібрати, чи була то любов, чи співчуття, але почуття, що виявлялося в її очах, здавалося мені ласкавим і млосним. Я поглядав на неї з не меншою увагою; і, можливо, їй було так само важко судити про стан мого серця з моїх поглядів. Ми не могли ні говорити, ні їсти. Нарешті сльози потекли з її прекрасних очей: підступні сльози!

«О Боже! – скрикнув я. – Ви плачете, дорога Манон; ви засмучені до сліз і не скажете мені ні слова про ваші печалі». Вона відповіла мені лише глибокими зітханнями, які посилили мою тривогу. Тремтячи, я підвівся; я заклинав її з усім завзяттям любові моєї розкрити причину сліз; витираючи їх, я плакав сам; я був ні живий ні мертвий. Навіть варвар був би зворушений щирістю моєї скорботи і моїх побоювань.

У той час, як я увесь був перейнятий нею, я почув кроки кількох людей по сходах. Легенько постукали у двері. Манон швидко поцілувала мене і, вислизнувши з моїх обіймів, кинулася в спальню, миттєво замкнувши за собою двері. Я уявив, що, бажаючи припорядити свою сукню, вона вирішила сховатись од відвідувачів, які постукали. Я сам пішов їм відчиняти.

Не встиг я відчинити двері, як був схоплений трьома чоловіками, в яких упізнав лакеїв мого батька. Вони не застосували до мене насильства; але доки двоє з них тримали мене за руки, третій обшукав мої кишені й вийняв із них невеликий ніж, єдину зброю, що була при мені. Перепрошуючи мене за таке неввічливе зі мною поводження, вони роз’яснили, що діють за наказом мого батька, і що мій старший брат чекає на мене внизу в кареті. Я був такий уражений, що без опору і без заперечень дозволив себе провести до нього. Брат дійсно чекав мене. Мене посадили в карету поряд із ним, і кучер, як йому було наказано, відразу погнав коней до Сен-Дені. Брат ніжно обійняв мене, але не зронив ні слова; таким чином я мав цілковиту свободу щодо думок про злу долю свою.