За копіями, що додаються, двох моїх листів [71] Листи 120 і 123.
ви самі побачите, якого посередника знайшов я для того, щоб зустрітися з моєю спокусницею, і як старанно ця свята людина постаралася нас з’єднати. До цього потрібно ще додати, що, як я дізнався з одного перехопленого звичайним способом листа, страх залишитися покинутою і деяке почуття приниження від цього дещо ослабили обережність суворої святенниці й наповнили її серце та розум почуттями й думками, хоча й позбавленими будь-якого здорового глузду, але все-таки цікавими. Усе це були необхідні попередні відомості, тепер же ви можете дізнатися, що вчора, в четвер 28-го, в день, призначений самою невдячною, я з’явився до неї як боязкий раб, що кається, аби вийти від неї увінчаним славою переможцем.
О шостій годині вечора я прибув до прекрасної самітниці, бо від дня свого повернення до Парижа вона нікого не приймала. Коли про мене доповіли, вона спробувала підвестись, але коліна в неї аж так тремтіли, що вона не могла триматися на ногах і негайно ж знову опустилася в крісло. Слузі, який ввів мене до неї, довелося затриматись у кімнаті для того, щоб дещо прибрати, і це її, мабуть, дратувало. Поки він перебував із нами, ми обмінювалися звичайними світськими люб’язностями. Але щоб не втрачати часу, бо дорога була кожна мить, я уважно вивчав місцевість і відразу ж намітив ті пункти, де мав отримати перемогу. Був би в мене вибір, я знайшов би що-небудь зручніше, бо хоча в цій кімнаті була отоманка, навпроти неї виявився портрет її чоловіка. Признаюсь, я побоювався, беручи до уваги дивацтва цієї жінки, як би один її погляд, випадково кинутий у цей бік, не звів нанівець усі мої зусилля і старання. Нарешті, ми залишилися самі, і я узявся до справи.
Нагадавши їй у декількох словах, що отець Ансельм мав повідомити її про мету моїх відвідин, я почав скаржитися на надмірну її до мене суворість і особливо підкреслив презирство, яке до мене виявлялось. Як я і чекав, вона почала захищатись, але я, як ви, поза сумнівом, угадуєте, навів як аргументи викликані мною страх і недовіру, скандальну втечу, яка за цим мала місце, відмову не лише відповідати на мої листи, але навіть приймати їх і т. д. і т. ін. Оскільки вона теж почала наводити на своє виправдання аргументи, знайти які було неважко, я визнав необхідним перервати її, а щоб загладити свою різкість, негайно ж вдався до лестощів. «Якщо, – продовжував я, – привабливість ваша залишила в моєму серці таке глибоке враження, то душу мою підкорила ваша доброчесність. І, напевно, спокушений бажанням наблизитися до неї, я наважився визнати себе достойним цього. Я не докоряю вам за те, що ви вважали інакше, але караю себе за свою помилку». Позаяк вона збентежено мовчала, я продовжував: «Я хотів, добродійко, або виправдатись у ваших очах, або отримати від вас пробачення за гріхи, в яких ви мене підозрювали, для того, аби принаймні з деяким душевним спокоєм закінчити свої дні, які не мають для мене ніякої ціни, якщо ви відмовилися прикрасити їх».
Тут вона все ж таки спробувала відповісти: «Обов’язок мій не дозволяв мені цього». Але договорити до кінця брехню, якої вимагав од неї цей обов’язок, було занадто важко, і вона не закінчила фрази. Я ж продовжував найніжнішим тоном: «Значить, правда, що ви тікали від мене?» – «Від’їзд мій був потрібен». – «Значить, правда, що ви проганяєте мене від себе?» – «Так потрібно». – «І назавжди?» – «Я мушу це зробити». Немає потреби говорити вам, що протягом цього короткого діалогу голос закоханої недоторки звучав пригнічено, а очі на мене не підводилися. Тоді я, вирішивши, що потрібно внести деяке пожвавлення в цю тягучу сцену, з обуреним виглядом підвівся і мовив: «Ваша твердість повертає мені мою. Нехай буде так, добродійко, ми розлучимося; розлука наша буде навіть більшою, ніж ви гадаєте, і ви зможете скільки завгодно радіти справі рук своїх». Дещо здивована докором, що звучав у моєму голосі, вона намагалася заперечити: «Рішення, вами прийняте…» – почала вона. «Воно лише наслідок мого відчаю, – гарячковито перервав я її. – Ви побажали, щоб я став нещасним, і я доведу вам, що це вдалося вам більше, ніж ви розраховували». – «Я хочу вашого щастя», – відповіла вона. І тремтіння в її голосі видавало досить сильне хвилювання. Тут я кинувся перед нею на коліна і скрикнув трагічним голосом, який вам добре знайомий: «Ах, жорстока, чи може бути для мене щастя, якщо ви його не поділяєте? Як можу я знайти його далеко від вас? Ні, ніколи, ніколи!» Признаюся, що, зайшовши так далеко, я дуже розраховував, що мені допоможуть сльози, але чи тому, що я не зумів досить напружити себе, чи тому тільки, що занадто напружено і невпинно стежив за кожним своїм рухом, – розридатися мені не вдалося.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу