Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Я, певна річ, можу тільки вітати цю щасливу зміну в його почуттях і радіти за себе, якщо, як він запевняє, я дійсно їй сприяла. Але чому потрібно було, щоб саме я стала її знаряддям, і це коштувало мені спокою всього мого життя? Невже пан де Вальмон міг досягти душевного благополуччя лише ціною мого щастя? О, поблажливий друже мій, пробачте мені ці скарги! Я знаю, що не мені судити про приречення Божі; але в той час, як я безупинно і марно благаю його дати мені сили здолати мою злощасну любов, він дарував цю силу тому, хто про неї не просив, мене ж залишає без допомоги в повній владі почуття, з яким я не можу впоратися.

Але мені слід заглушити це гріховне нарікання. Хіба не знаю я, що блудний син після повернення в отчий дім більше отримав од щедрого свого батька, ніж син, що ніколи не відлучався? А якби у нас і могли бути якісь права на благодать Божу, що могла б пред’явити я для обґрунтування своїх прав? Чи нахвалятимусь я тим, що зберегла свою честь, коли і цим зобов’язана тільки Вальмону? Він урятував мене, а я наважуюся скаржитись на те, що страждаю через нього! Ні, навіть страждання мої будуть солодкі, якщо вони – ціна його щастя. Певна річ, потрібно було, щоб і він повернувся в лоно нашого спільного отця. Адже Бог створив його, і він має полюбити своє творіння. Він не міг створити цю чудову істоту лише для того, щоб зробити з неї знедоленого. Покарання за свою зухвалу необережність маю нести я. Хіба не зобов’язана я була зрозуміти, що оскільки мені не дозволено його любити, я не мусила дозволяти собі бачитися з ним?

Мій гріх або моя біда – в тому, що я занадто довго не усвідомлювала цієї істини. Ви свідок, мій дорогий, гідний друже, що я покірно принесла цю жертву, тільки-но зрозуміла, наскільки вона потрібна. Але для повноти цієї жертви бракувало тільки одного – щоб для пана де Вальмона наша розлука не була жертвою. Чи признатися вам, що нині саме ця думка мучить мене найбільше? О, нестерпна гординя, що примушує нас знаходити полегшення своїх страждань у тих стражданнях, які ми заподіюємо іншим! Ні, я впокорю це бунтівне серце, я привчу його до принижень.

І головним чином з цією метою я, зрештою, погодилася на тяжку зустріч із паном де Вальмоном наступного четверга. Тоді я почую від нього самого, що я для нього більше нічого не значу, що слабке, побіжне враження, яке я на нього справила, зовсім згладилося! Я зустріну погляд його, спрямований на мене безтурботно, і мені доведеться опустити очі, щоб мого сум’яття вони не видали.

Ті самі листи, які він відмовлявся повернути мені, незважаючи на мої постійні прохання, мені тепер поверне його байдужість. Він передасть їх мені, як щось непотрібне, що ніскільки його не цікавить. І тремтячі мої руки, приймаючи цю ганебну пачку паперів, відчують, що вони передані рукою спокійною і твердою! І, врешті, я побачу, як він віддаляється… віддаляється назавжди, і мій погляд, що невідступно стежить за ним, не зустріне його погляду, бо він до мене не обернеться!

І на таке приниження я нині приречена! Так нехай же воно принесе мені користь, змусивши мене перейнятися свідомістю своєї слабкості… Так, я дбайливо збережу ці листи, які йому вже не потрібні. Я приречу себе на ганьбу щодня перечитувати їх, поки сльози мої не зітруть із паперу останніх слідів мого почерку, а його листи я спалю, як щось просочене згубною отрутою, що розбестила мою душу. О, що ж таке любов, якщо ми змушені жалкувати навіть про небезпеки, на які вона нас наражає, а головне – якщо можна страхатися, що переживатимеш це почуття, навіть коли його вже не вселяєш! Треба тікати від цієї згубної пристрасті, що надає нам лише один вибір – ганьбу або нещастя – і що частенько поєднує для нас те й інше. І нехай хоча б розсудливість замінить нам доброчесність.

Як іще далеко до цього четверга! Як бажала б я без зволікання завершити своє жертвопринесення і забути одночасно і те, що приноситься в жертву, і те, заради чого вона приноситься! Ці відвідини мені обтяжливі, і я розкаююсь у тому, що погодилася на них. Навіщо йому ще раз бачитися зі мною? Що ми тепер одне для одного? Якщо він образив мене, я його прощаю. Я навіть готова вітати його рішення спокутувати свої гріхи. Я хвалю його за це. Я зроблю навіть більше: я вчиню, як він. І позаяк спокусили мене ті ж самі помилкові погляди, то і приклад його приведе мене на істинний шлях. Але якщо він вирішив утікати від мене, навіщо йому шукати зустрічі зі мною?

Хіба для кожного з нас не найневідкладніше – забути іншого? Ах, віднині й надалі це стане моєю головною турботою.