Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Потім ми продовжували мирно розмовляти. Через якийсь час він сказав, що одна справа, можливо, найважливіша в його житті , незабаром покличе його до Парижа. Оскільки я побоювалася, красуне моя, що вгадую, в чому річ, і що такий початок міг би привести до сповіді, якої я не хотіла дозволити, я тільки відповіла, що для його здоров’я корисними були б розваги. До цього я додала, що цього разу не утримуватиму його, оскільки люблю своїх друзів заради них самих. І ось у відповідь на цю просту фразу він стиснув мої руки і заговорив із палкістю, якої я просто не в змозі передати: «Так, мила моя тітко, любіть, міцно любіть племінника, який теж любить вас і шанує, і, як ви самі сказали, любите його заради нього самого. Не піклуйтеся про його благополуччя і ніяким жалем не порушуйте вічного миру, який він сподівається незабаром знайти. Повторіть, що ви любите мене і прощаєте. Так, ви мене прощаєте, адже я знаю вашу доброту; але як сподіватися на таку ж поблажливість із боку тих, кого я так образив?». Тут він поклав голову мені на груди, щоб приховати сльози або страждальний вираз, але сам звук його голосу не міг не видати його.

Чим більше я про все це думаю, тим менше розумію, що він хотів сказати. Яка ця справа, найважливіша в житті ? За що він просить у мене пробачення? Звідки взявся цей мимовільний приплив ніжності, коли він зі мною говорив? Вже тисячу разів задавала я собі ці питання, не в змозі знайти відповідь. Тут я навіть не знаходжу нічого, що мало б відношення до вас. Проте любов проникливіша за дружбу, і тому я хочу, щоб ви знали все, що сталося між моїм племінником і мною. Я чотири рази бралася за цього довгого листа, який був би ще довшим, коли б не моя втома. Прощавайте, моя красуне.

Із замку ***, 25 жовтня 17…

Я мав честь отримати вашого листа, пане віконте, і, виконуючи ваше прохання, вчора ж вирушив до особи, про яку в нім ідеться. Я виклав їй причини і суть справи, з якої ви просили мене до неї звернутися. Хоч як твердо стояла вона спершу на прийнятому нею мудрому рішенні, все ж, коли я звернув її увагу на те, що своєю відмовою вона може перешкодити щасливому вашому настановленню на шлях істинний і, отже, милосердним намірам провидіння, вона погодилася прийняти вас із тією, однак, умовою, що це буде востаннє, і доручила мені повідомити вас, що буде вдома наступного четверга 28-го. Якщо цей день чомусь вам не підходить, звольте призначити інший. Листа вашого буде прочитано.

Все ж таки, пане віконте, дозвольте мені порадити вам не відкладати цієї зустрічі без досить вагомих причин, аби ви могли якнайскоріше і цілковито присвятити себе виконанню тих похвальних намірів, про які ви мені писали. Подумайте про те, що той, хто зволікає скористатися благодаттю, що осяяла його, наражає себе на небезпеку втратити її, що коли милосердя Боже безмежне, то зловживати ним неприпустимо, і може настати мить, коли милосердна правиця Божа перетвориться на правицю караючу.

Якщо ви, як і раніше, робитимете мені честь своєю довірою, прошу вас не сумніватися, що я завжди до ваших послуг, якщо тільки ви їх побажаєте. Хоч як би і чим би я був зайнятий, найважливішою справою для мене завжди буде виконання святого служіння, якому я себе присвятив, і найрадіснішою миттю мого життя буде та, коли я побачу, як зусилля мої з милості Всевишнього увінчались успіхом. Усі ми – слабкі грішники й самі по собі нічого не можемо! Але Бог, якого ви закликаєте, може все, і тільки милосердю його завдячуватимемо ми обоє, ви – невпинним прагненням з’єднатися з ним, я – можливістю привести вас до нього. З його допомогою сподіваюся я незабаром переконати вас, що лише свята наша віра і в цій земній юдолі може забезпечити нам міцне і тривале щастя, якого ми марно шукаємо в засліпленні пристрастей людських.

Залишаюся з якнайглибшою повагою і т. ін.

Париж, 25 жовтня 17…

Хоча новина, про яку я вчора дізналася, надзвичайно мене подивувала, я не забуваю, яке задоволення ви маєте від неї отримати, і тому кваплюся нею з вами поділитися. Пан де Вальмон не зайнятий більше ні мною, ні любов’ю і хоче лише спокутувати більш гідним життям провину чи, вірніше, помилки своєї юності. Про цю важливу обставину повідомив мені отець Ансельм, до якого він звернувся з проханням керувати ним у подальшому, а також влаштувати йому побачення зі мною. Наскільки я розумію, мета цього побачення – повернути мені мої листи, які він до останнього часу не повертав, незважаючи на всі мої прохання.