Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Досі, чарівний друже мій, ви, я гадаю, визнавали за мною таку бездоганність методу, яка принесе вам задоволення, і ви переконаєтеся, що я ні в чому не відступив од істинних правил ведення цієї війни, такої схожої, як ми часто помічали, із справжньою війною. Судіть же про мене, як про Тюренна [72] Тюренн – віконт Анрі де ля Тур д’Овернь Тюренн (1611–1675), французький полководець, учасник Фронди (громадянських воєн між великою феодальною аристократією та королівською владою) і нідерландських походів Людовика XІV. чи Фрідріха. [73] Фрідріх – Фрідріх ІІ, король прусський (1740–1786), що вважався видатним полководцем. Під час так званої Семирічної війни, коли проти Пруссії утворилася коаліція з Австрії, Франції та Росії, йому вдалося досягти значних військових успіхів – головним чином унаслідок того, що коаліція діяла неузгоджено. Проте російські війська завдали Фрідріху ІІ жорстоких поразок і 1759 року зайняли Берлін. Я змусив прийняти бій ворога, що прагнув лише виграти час. Завдяки майстерним маневрам я домігся того, що сам вибрав поле битви і зайняв зручні позиції, я зумів приспати пильність супротивника, щоб легше дістатися його укриття. Я зумів уселити страх іще до початку битви. Я ні в чому не поклався на випадок, хіба лише тоді, коли ризик обіцяв великі переваги у разі успіху і коли у мене була впевненість, що я не залишуся без ресурсів у разі поразки. Нарешті, я почав військові дії, лише маючи забезпечений тил, що давало мені можливість прикрити і зберегти все завойоване раніше. Це, я вважаю, все, що можна зробити. Але нині я боюся, що зніжився, як Ганнібал серед утіх Капуї. [74] Ганнібал (247–189 рр. до н. е.) – знаменитий полководець Карфагену, що діяв проти Риму в час так званої другої Пунічної війни (між Римом і Карфагеном). Ганнібал здобув над римлянами блискучі перемоги, його війська вдерлися 218 року до н. е. в Італію і захопили Капую, де Ганнібал тривалий час залишався в бездіяльності, але зовсім не тому, що вдавався до «капуанських утіх», а через відсутність допомоги з Карфагену. Ось що потім сталося.

Я готовий був до того, що така значна подія не обійдеться без звичайних сліз і виявів відчаю. І якщо спершу я помітив у неї трохи більше зніяковіння і якусь внутрішню зосередженість, то приписав їх тому, що вона ж – недоторка. Тому, незважаючи на ці легкі відхилення, які вважав чисто випадковими, я пішов уторованою дорогою звичних утіх, цілком упевнений, що, як це зазвичай буває, чуттєвість допоможе почуттю, і що однією дією доможешся більше, ніж будь-якими промовами, яких я, зрештою, не жалів. Проте я зіткнувся з опором, воістину жахливим, і не стільки його силою, скільки за формою, в якій він виявився.

Уявіть собі жінку, що сидить нерухомо, немов скам’яніла, із застиглим обличчям, із таким виглядом, ніби вона не думає, не чує, не прислухається ні до чого, а зі спрямованих в одну точку очей її безперервно і немов самі по собі ллються сльози. Такою була пані де Турвель, поки я просторікував.

Але якщо я робив спробу привернути її увагу до себе якою-небудь ласкою, яким-небудь найбезневиннішим жестом, ця уявна бездушність змінювалася негайно ж страхом, задухою, судомами, риданнями й часом криками, але без слів.

Напади ці поверталися кілька разів, стаючи все сильнішими і сильнішими. Останній був до того несамовитим, що я абсолютно занепав духом і навіть одну мить побоювався, що перемога, мною здобута, даремна. Тоді я перейшов на заведені в таких випадках загальні місця, і серед них виголосив таке: «І ви поринули в такий відчай, тому що зробили мене щасливим?». При цьому слові прекрасна жінка обернулася до мене, і обличчя її, ще трохи розгублене, набуло вже свого небесного виразу. «Щасливим!» – повторила вона. Що я відповів, ви самі можете здогадатися. «Значить, ви щасливі?…». Я почав іще з більшим запалом розсипати запевнення. «Ви щасливі завдяки мені!». Я додав до всього, що говорилося раніше, вихваляння й усілякі ніжності. Поки я говорив, усе тіло її якось розм’якшилося, вона млосно відкинулася на спинку крісла і, не вириваючи в мене руки, яку я наважився взяти, сказала: «Я відчуваю, що ця думка втішає і облегшує мене…».

Ви самі розумієте, що, знову вибравшись таким чином на вірний шлях, я вже не сходив із нього: шлях був і дійсно вірний, може, навіть єдино можливий. Вирішивши знову спробувати щастя, я спершу зустрів деякий опір: адже те, що сталося раніше, змушувало бути обережним. Але, прикликавши на допомогу собі ту ж думку про моє щастя, я незабаром відчув усю її благотворність. «Ваша правда, – сказала мені ця чутлива жінка, – віднині життя стане для мене стерпним лише тією мірою, якою воно може послужити для вашого щастя. Я цілком присвячу себе йому: з цієї миті я – ваша, і ви не почуєте від мене ні відмови, ні жалю…». І ось, із цим самозабуттям, простодушним або величним, вона віддала мені себе, всі свої принади і збільшила моє блаженство тим, що поділила його. Сп’яніння було повним і взаємним. І вперше за все моє життя воно збереглося для мене і після насолоди. Я вивільнявся з її обіймів лише для того, щоб упасти до її ніг і присягнутись їй у вічній любові. І – треба в усьому признатись – я насправді думав те, що говорив. Словом, навіть коли ми розлучилися, думка про неї не покидала мене, і мені довелося зробити над собою зусилля волі, щоб відволіктися.