Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Чекаю вас до себе найближчими днями, дорога моя дочко, як ви мені обіцяли. Ви знайдете мир і щастя в тих самих місцях, де втратили їх. Прийдіть передусім порадіти разом із вашою люблячою матір’ю тому, що ви так щасливо додержали даного вами слова не вчинити нічого, що не було б достойним її та вас!

Із замку ***, 30 жовтня 17…

Якщо я не відповіла, віконте, на вашого листа від 29-го, то не тому, що в мене не було часу: попросту він мене розсердив, і я вважаю його позбавленим будь-якого здорового глузду. Тому я визнала найкращим забути його. Але якщо вже ви до нього повертаєтеся, якщо ви, мабуть, наполягаєте на висловлених у нім думках і сприймаєте моє мовчання за знак згоди, – доведеться мені викласти вам мою думку.

Іноді у мене з’являлися зазіхання на те, щоб собою однією замінити цілий сераль, але я ніколи не погоджувалася бути просто однією з одалісок. Я гадала, що вам це відомо. Але в усякому разі тепер, коли ви вже не можете не знати цього, вам легко буде зміркувати, наскільки безглуздою мала здатися мені ваша пропозиція. Як! Щоб я пожертвувала потягом, і до того ж потягом нежданим, заради того, щоб займатися вами? І притому ще як саме займатися? Чекаючи, як покірна раба, своєї черги на прихильну милість вашої величності? Коли, приміром, вам забажається на мить відволіктися від невідомої чарівності , яку дала вам відчути одна лише чудова, божественна пані де Турвель, або коли ви раптом почнете побоюватись, як би не похитнулося в очах привабливої Сесілі те піднесене уявлення про вашу особу, яке ви хотіли б, аби вона зберегла? Тоді, зглянувшись на мене, ви шукатимете насолод у моєму товаристві – які, щоправда, не такі гострі, зате ні до чого не зобов’язують, і ваші дорогоцінні знаки уваги, хоч би і досить рідкісні, зроблять мене, врешті-решт, досить щасливою!

О так, у вас, ясна річ, дуже висока думка про свою особу. Але, мабуть, мені зате бракує скромності, бо, хоч як уважно я себе роздивляюсь, я не помічаю, що до такої міри опустилася. Можливо, це мій недолік, але попереджаю вас, що в мене їх узагалі чимало.

І ось головний із них: я вважаю, що школяр, солодкавий Дансені, зайнятий тепер виключно мною, що пожертвував заради мене, не роблячи з цього особливої заслуги, своєю першою пристрастю ще до того, як задовольнив її, словом – що любить мене, як люблять лише в його віці, може, незважаючи на свої двадцять років, дати мені більше щастя і більше радощів, ніж ви. Я дозволила б собі навіть додати, що якби мені спало на думку взяти йому помічника, то ним були б не ви, в усякому разі тепер.

А з яких таких причин, запитаєте ви мене? Але передусім причин може й зовсім не бути, бо каприз, завдяки якому я можу віддати перевагу вам, здатний так само зробити вас абсолютно небажаним. Проте із ввічливості я готова навести вам свої аргументи. Мені здається, що вам довелось би занадто багато чим заради мене пожертвувати. Я ж замість того, щоб виявитися вам за це вдячною, як ви, звичайно, чекали б, цілком здатна була б вважати, що ви мусите й далі приносити мені жертви! Ви бачите, у нас настільки несхожий напрям думок, що ми ніяк не зможемо зблизитись, а я побоююсь, що мені знадобилось би багато, дуже багато часу, перш ніж змінилися б мої почуття. Коли я виправлюсь, обіцяю вас про це сповістити. А до того, послухайтеся мене, влаштовуйтесь як-небудь інакше і прибережіть свої поцілунки: адже у вас стільки можливостей знайти їм краще застосування!..

Прощавайте, як раніше, кажете ви? Але раніше, здається, я означала для вас дещо більше. Я не була у вас на третіх ролях, а головне, ви, перш ніж бути впевненим у моїй згоді, зволили чекати, поки я скажу «так». Примиріться ж із тим, що замість того, щоб говорити вам «прощавайте», як говорила раніше, я скажу вам «прощавайте», як можу сказати тепер.

Залишаюся, пане віконте, відданою вам…

Із замку ***, 31 жовтня 17…

Лише вчора, люба пані, отримала я вашого запізнілого листа. Він убив би мене на місці, якби життя моє належало мені. Але ним володіє інший, і це – пан де Вальмон. Бачите, я від вас нічого не приховую. Напевно, ви більше не вважаєте мене гідною вашої дружби, але я не так боюся втратити її, як обманним чином користуватися нею. Ось єдине, що я можу сказати вам: пан де Вальмон поставив мене перед вибором – або його смерть, або його щастя, і я зважилася на останнє. Я не хвалюсь і не звинувачую себе: я просто говорю, як іде справа.