Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

А тепер, віконте, вгадайте, хто буде наступником? Даю вам сто очок фори. А втім, хіба я не знаю, що ви не здатні що-небудь вгадати? Так ось: це Дансені. Ви здивовані, чи не так? Адже я ще не дійшла до того, що мені залишається тільки виховувати дітей. Але цей юнак заслуговує стати винятком: він має тільки привабливість юності без її легковажності. Стриманість, із якою він поводиться в товаристві, усуває всякі підозри, і вона ж робить його особливо приємним, коли залишаєшся з ним наодинці. Ясна річ, у мене особисто з ним таких побачень іще не було: нині я всього лише його повірниця, але, здається мені, під покривом дружби у нього помітний дуже гострий потяг до мене. Шкода було б, якби увесь цей розум і тонкість почуттів виявилися принесеними в жертву і отупіли біля цієї дурки Воланж. Сподіваюсь, він помиляється, уявляючи, що любить її: вона цього далеко не заслуговує. Я зовсім не ревную до неї, – але ж це було б убивством, а я хочу врятувати Дансені. Прошу вас тому, віконте, докласти всіх зусиль до того, щоб він не зміг побачитися зі своєю Сесіллю (у нього ще збереглася погана звичка називати її так). Перше захоплення завжди зберігає над нами більшу владу, ніж думаєш, і я ні в чому не буду впевнена, якщо він побачиться з нею тепер, особливо ж за моєї відсутності. Після повернення ж я беру на себе все і за все ручаюсь.

Я спершу було думала взяти молодика з собою, але принесла цю думку в жертву своїй звичній розсудливості. Крім того, я боялася б, що він помітить що-небудь між мною і Бельрошем, і була б у відчаї, якби в нього виникло хоч найменше уявлення про те, що відбувається. Нехай – принаймні в його уяві – я залишуся чистою й незаплямованою, словом, такою, якій слід бути, щоб виявитися достойною його.

Париж, 15 жовтня 17…

Дорогий друже мій, я не в змозі побороти занепокоєння і, не знаючи навіть, чи будете ви в змозі відповісти мені, не можу не розпитати вас. Хоча ви і вважаєте, що у пана де Вальмона немає нічого небезпечного , я не поділяю тієї впевненості в хорошому його стані, якою, мабуть, пройняті ви. Нерідко трапляється, що меланхолія та прагнення ухилитися від спілкування з людьми виявляються передвісниками серйозного захворювання. Тілесні страждання так само, як і душевні, викликають потребу самотності, й часто ми докоряємо за поганий настрій тим, кого можна тільки жаліти як хворих.

Мені здається, що йому все ж слід було б із ким-небудь порадитись. Як це ви нині, теж хворіючи, не маєте біля себе лікаря? Мій лікар, який був у мене сьогодні вранці та з яким – не приховаю від вас – я непрямим чином порадилася, вважає, що на раптову апатію у людей від природи діяльних слід зважати. Він же додав, що хвороба, якщо її вчасно не припинити, не піддається лікуванню. Навіщо ж наражати на ризик таку дорогу вам істоту?

Занепокоєння моє посилюється тим, що ось уже чотири дні, як я не отримую від нього вістей. Боже! Чи, бува, не обманюєте ви мене щодо його стану? Чом би він раптом перестав писати мені? Якщо тільки через те, що я незмінно повертала йому листи, то мені здається, що він набагато раніше прийняв би таке рішення. Врешті, хоча смішно вірити передчуттям, я вже протягом декількох днів у такій тузі, що мені просто страшно стає. Ах, можливо, я напередодні найбільшої біди!

Ви не повірили б – і мені соромно вам у цьому признатись, – яка для мене прикрість не отримувати більше тих листів, які я сама ж відмовлялася читати. Я все-таки мала впевненість у тому, що він про мене думає! І я хоч би бачила щось від нього. Я не розпечатувала цих листів, але я плакала, дивлячись на них; сльози мої текли легше і були не такими гіркими, і тільки ці сльози хоч трохи розвіювали смуток, в якому я перебуваю від дня повернення. Заклинаю вас, поблажливий друже мій, напишіть мені своєю рукою, як тільки зможете, а поки що розпорядіться, щоб мене щодня повідомляли про вас і про нього.

Я бачу, що майже ні слова не сказала особисто вам, але ви знаєте мої почуття, мою безмежну прихильність, мою ніжну вдячність за вашу чутливу дружбу. Ви пробачте мені стурбованість, в якій я перебуваю, мої смертельні страждання, страшенну муку – боятися лих, причина яких, можливо, я ж сама. Великий Боже! Ця думка, що доводить до відчаю, переслідує мене, роздирає мені серце. Не вистачало мені тільки цього нещастя, і я відчуваю, що народжена лише для того, щоб зазнати їх усі.

Прощавайте, дорогий друже, любіть мене, жалійте мене. Чи отримаю я сьогодні від вас листа?