Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Чому ж усі ці чудові плани мусять залишатися тільки чарівною грою моєї фантазії, а дійсність, навпаки, приносить мені самі лише тяжкі, нескінченні прикрості? Ви пестили мене надією, що я зможу побачитися з вами в селі, де ви перебуваєте, – тепер я бачу, що від цього треба відмовитись. Єдина моя втіха – переконувати себе, що для вас це і справді неможливо. А ви навіть не хочете сказати мені цього самі, поремствувати на це разом зі мною! Вже двічі мої скарги із цього приводу залишилися без відповіді. Ах, Сесіль, Сесіль, я готовий вірити, що ви любите мене всіма силами душі, але душа ваша не палає, подібно до моєї! Чому не від мене залежить долати перешкоди? Чому не дано мені жертвувати своїми інтересами замість ваших? Я незабаром зумів би довести вам, що для любові немає нічого неможливого.

Ви не повідомляєте мене також, коли може закінчитися ця жорстока розлука; тут я, можливо, зміг би все ж таки побачитися з вами. Ваш чудовий погляд оживив би мою пригноблену душу, його зворушливий вираз заспокоїв би моє серце, яке часом так цього потребує. Пробачте, моя Сесіль, у цьому побоюванні немає ніякої підозрілості. Я вірю у вашу любов, у вашу постійність. Ах, я став би занадто нещасним, якби засумнівався в них. Але між нами стільки перешкод! І їх усе більше й більше! Друже мій, я сумую, жорстоко сумую. Здається, через від’їзд пані де Мертей у мене загострилося відчуття всіх моїх нещасть.

Прощавайте, моя Сесіль, прощавайте, моя кохана. Подумайте про те, що ваш коханий страждає і що лише ви можете повернути йому щастя.

Париж, 17 жовтня 17…

Невже ви гадаєте, милий мій друже, що треба лаяти мене, щоб я засумувала, коли я знаю, що ви сумуєте? І невже ви сумніваєтеся, що я страждаю всім тим, що вас мучить? Я розділяю навіть ті ваші страждання, які сама вимушена вам заподіювати, а окрім усього цього, мучуся ще й через те, що ви до мене такі несправедливі. О, це недобре! Я розумію, чому ви розсердились: обидва останні рази, коли ви просили дозволу приїхати сюди, я вам не відповіла. Але хіба так легко на це відповісти? Ви думаєте – я не розумію, що те, чого ви хочете, дуже погано? Адже якщо мені й заочно так важко вам відмовляти, що було б, якби ви перебували тут? І ще: якби я побажала втішити вас на одну мить, мені потім довелося б усе життя розкаюватися.

Бачите, я нічого від вас не приховую. Такі мої причини – судіть про них самі. Я б, можливо, і зробила те, чого ви хочете, якби не обставини, про які я вас повідомляла: цей пан де Жеркур, винуватець усіх наших нещасть, приїде ще не так скоро, а оскільки з якогось часу мама зі мною набагато м’якша, і я, зі свого боку, ласкава з нею, наскільки це можливо, хто знає – чого я не зможу від неї домогтись? А хіба не було б для нас набагато краще, якби ми могли бути щасливі, ні в чому собі не докоряючи? Якщо вірити тому, що мені часто говорили, чоловіки значно менше люблять своїх дружин, коли вони занадто сильно любили їх до одруження. І це побоювання утримує мене найбільше. Друже мій, хіба ви не впевнені у моєму серці, і хіба час так уже не терпить?

Слухайте: обіцяю вам, що, коли мені не вдасться уникнути цього злощасного заміжжя з паном де Жеркуром, якого я так ненавиджу, ще навіть не пізнавши його, – ніщо не утримає мене, і я буду вашою, наскільки це буде в моїй владі, і навіть до весілля. Оскільки для мене важливим є лише одне – щоб ви любили мене, і оскільки ви добре зрозумієте, що коли я чиню погано, то не зі своєї вини, – все інше мені байдуже, аби ви обіцяли мені любити мене завжди так само, як тепер. Але, друже мій, поки дозвольте мені діяти, як нині, і не вимагайте від мене того, чого я не можу зробити з дуже вагомих причин, але в чому мені дуже обтяжливо вам відмовляти.

Я хотіла б також, аби пан де Вальмон не так настійно умовляв мене поступитися вам: це тільки сильніше роз’ятрює моє горе. О, у вас в його особі дуже добрий друг, можу вас запевнити! Він робить усе так, як ви самі робили б. Але прощавайте, милий мій друже, я почала вам писати дуже пізно і провела за листом чималу частину ночі. Йду швидше лягати, щоб надолужити втрачений час. Цілую вас, але не лайте мене більше.

Із замку ***, 18 жовтня 17…

Якщо вірити календарю, обожнюваний друже мій, ви відсутні всього два дні, якщо ж вірити моєму серцю – то два століття. Адже слід вірити, як ви самі мені говорили, передусім своєму серцю. Значить, давно прийшла вам пора повертатись, і всі справи ваші мають бути більш ніж закінчені. Як ви хочете, щоб я цікавився вашим процесом, якщо – виграєте ви його чи програєте – я однаково мушу платити витрати тугою від розлуки з вами? О, як мені хотілося б полаятися з вами, і яка досада – мати таку ґрунтовну причину гніватись і не мати права на це.