Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Не далі як учора я це дуже ясно відчула. Серед отриманих мною листів один був од нього. Слуга, який приніс їх, перебував іще за два кроки від мене, а я вже впізнала цей лист серед усіх інших. Я мимоволі підвелася з місця; я тремтіла, насилу стримуючи хвилювання. Проте в цьому стані було щось приємне. Але коли через мить я залишилася на самоті, оманлива ця насолода негайно ж випарувалась, і мені тільки довелося принести зайву жертву. І дійсно, чи могла я розпечатати цього листа, який у той же час жадала прочитати. Мене переслідує якась лиха доля, з волі якої все, що, здавалося б, могло втішити мене, перетворюється, навпаки, на необхідність зазнавати нових прикростей, а вони стають іще жорстокішими через думки про те, що їх розділяє пан де Вальмон.

Ось, нарешті, це ім’я, яке володіє моїми думками і яке мені так важко було написати. Ви мені наче докорили за це, і я страшенно засмутилася. Благаю вас не сумніватися, що фальшивий сором не похитав моєї до вас довіри. А чом би мені соромитися назвати його? Ах, я червонію за свої почуття, а не за предмет, що викликав їх. Хто більш гідний навіювати їх, ніж він? Та все ж не знаю, чому ім’я це з таким зусиллям виходить із-під мого пера. І навіть зараз мені довелося розміркувати, перш ніж написати його. Але повертаюся до нього.

Ви повідомили мене, що він, мабуть, був глибоко схвильований моїм від’їздом . Що ж він зробив? Що сказав? Чи заговорив про повернення до Парижа? Прошу вас, переконуйте його, як тільки зможете, не робити цього. Якщо він правильно судить про мене, то не мусить нарікати на мене за цей крок. Але він має зате зрозуміти, що рішення моє безповоротне. Одна з найглибших моїх мук – та, що я не знаю, що він думає. Щоправда, у мене є його лист… Але ви, напевно, згодні зі мною, що мені не слід його розпечатувати.

Лише завдяки вам, поблажливий друже мій, я не повністю розлучена з ним. Я не хочу зловживати вашою добротою. Я чудово розумію, що ваші листи не можуть бути довгими, але не відмовите ж ви написати два слова своїй дочці: одне – щоб підтримати в ній мужність, інше – щоб її втішити. Прощавайте, мій високошановний друже.

Париж, 5 жовтня 17…

Лише сьогодні, добродійко, передала я панові де Вальмону листа, якого мала честь від вас отримати. Я зберігала його чотири дні, хоча часто мене і брав острах, щоби його не виявили. Проте я дуже старанно ховала його, а коли мені ставало вже дуже гірко на душі, я зачинялась і перечитувала його.

Тепер я бачу: те, що я вважала такою страшенною бідою, майже навіть і не біда. І треба зізнатися, що це приносить велике задоволення, так що я навіть вже не засмучуюсь. Ось тільки думка про Дансені мене іноді все ж таки мучить. Але тепер дуже часто бувають хвилини, коли я про нього зовсім не думаю! До того ж пан де Вальмон дуже, дуже милий!

Я помирилася з ним уже два дні тому. Це було зовсім неважко: не встигла я вимовити і двох слів, як він мені сказав, що, коли я хочу з ним про що-небудь поговорити, він зайде ввечері у мою кімнату, і мені залишалося тільки відповісти, що я згодна. А коли він прийшов, то можна було подумати, що він зовсім і не гнівається, ніби я йому нічого не зробила. Він полаяв мене тільки потім, та й то лагідно і якось так… Ну, зовсім, як ви, з чого я зробила висновок, що він теж до мене дуже добре ставиться.

Не можу навіть передати вам, скільки забавних речей він мені розповів, таких, що я навіть не повірила б, особливо про маму. Я буду дуже рада, якщо ви напишете мені, чи правда все це. А що я не могла втриматися від сміху, так це істинна правда. Дійшло до того, що я один раз голосно розреготалась, і ми дуже злякалися: мама ж могла почути, і що б зі мною трапилось, якби вона прийшла подивитися, в чому річ? Тут уже вона, напевно, запроторила б мене назад у монастир.

Доводиться дотримуватися найбільшої обережності, і, оскільки пан де Вальмон сам сказав мені, що він ні за що не хотів би мене скомпрометувати, ми умовилися, що надалі він приходитиме тільки для того, щоб відчинити двері, а потім ми йтимемо до його кімнати. Там-бо вже зовсім нічого боятись. Я вже була там учора, і зараз, коли я вам пишу, я знову чекаю, щоб він прийшов. Тепер, добродійко, я сподіваюся, що ви більше не лаятимете мене.

У вашому листі мене дуже здивувало тільки одне: те, що ви мені говорите відносно Дансені й пана де Вальмона, – як мені поводитися з ними після заміжжя. Пам’ятається мені, що якось, коли ми з вами були в Опері, ви мені говорили зовсім протилежне – що, вийшовши заміж, я вже нікого не зможу любити, окрім свого чоловіка, і що мені навіть доведеться забути Дансені. Втім, я, можливо, не так зрозуміла, і я навіть вважала б за краще, аби це було інакше, бо тепер я вже так не боятимуся заміжжя. Я навіть хочу, щоб це настало, – адже тоді в мене буде більше свободи. І я сподіваюся, що зможу влаштуватися так, аби думати лише про Дансені. Я впевнена, що по-справжньому щаслива буду тільки з ним. Бо тепер мене постійно мучить думка про нього, і я щаслива лише тоді, коли можу про нього не думати. Але це дуже важко, а варто мені тільки подумати про нього, як мені відразу ж стає сумно.