Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Ліліан нагадала собі, коли востаннє була в Сен-Шапель. Її привела туди мати. Це було тоді, коли гестапо шукало її батька. Цілими днями вони перебували в церквах, які здавалися найпевнішим захистком. Таким чином Ліліан побачила доволі багато паризьких церков, сидячи завжди в найтемніших кутках і вдаючи, що молиться. Але за якийсь час стали з’являтися шпигуни і в церквах, і сутінки Нотр-Дам перестали бути безпечними. Тоді приятелі порадили її матері переховуватися упродовж дня в Сен-Шапель, тамтешній доглядач мав бути надійним. У полум’яному світлі Ліліан почувалася злочинцем, якого витягли силоміць зі свого підземного схрону на безжальне яскраве світло поліцейського детектора, або прокаженою, виставленою на біле, оголене світло операційної зали. Вона зненавиділа це й не забувала про це ніколи.

Тепер із цього всього нічого вже не лишилося. Тіні минулого розпливлися, як туман, під першим м’яким ударом світла. Ненависть зникла, було тільки щастя. Цьому світлу не можна було опиратися. У ньому танула та жахлива влада пам’яті, що не давала спогадам минулого тяжіти над свідомістю, перетворюючи їх на скам’яніле життя, наповнюючи ними теперішність, наче кімнату, непотрібними, старими меблями – і перевтілювалася в те, чим насправді має бути: сильнішим, усвідомленим життям, опертим на досвід. Ліліан тягнулася до світла, що падало на неї згори. І мала враження, наче його чула. Стільки речей можна почути, якщо тільки людина навчиться слухати тишу. Вона дихала повільно та глибоко. Дихала золотом, блакиттю і червоною барвою вина. Відчувала, як у цих барвах розпливається санаторій і його остання тінь, сірі й чорні, прозорі, як клапті желатину, рентгенівські знімки згорнулися і згоріли в малому, яскравому полум’ї. Ліліан очікувала цього й задля цього сюди прийшла. Променисте щастя, найлегше на світі…

Доглядач мусив звернутись до неї двічі.

– Ми закриваємо, мадемуазель.

Вона встала й побачила втомлене, заклопотане обличчя чоловіка. Якусь хвилину не могла зрозуміти, як доглядач не здогадується, що вона відчуває, але, мабуть, навіть чуда, якщо трапляються часто, стають чимось звичним.

– Як довго ви вже тут? – поцікавилася вона.

– Два роки.

– Чи знали ви доглядача, який був тут під час війни?

– Ні.

– Мабуть, це чудово – перебувати тут цілими днями.

– Це моє джерело утримання, – відповів. – Дуже скромне при такій інфляції.

Ліліан витягнула з торбинки банкноту. Очі доглядача зблиснули. То було диво, безперечно, то було диво: хліб, і вино, і життя, і, напевно, також щастя. Вона вийшла на сірий двір і подумала: «Чи чуда справді стають одноманітними, коли людина до них призвичаюється? Вони буденнішають так, як, здавалося, буденніє тут, унизу, поняття життя, змінюючись у світло рутини, яке завжди витісняло світло променистої каплиці?»

Ліліан роззирнулася. Одноманітно яскраве сонце спочивало на дахах в’язниці, але складалося з тих самих променів, які справляли в каплиці свято світла. На подвір’ї крутилися поліцейські, проїхало, підскакуючи на бруківці, авто з приліпленими до заґратованих вікон обличчями в’язнів. Променисте диво між будівлями поліції і суду оточувала атмосфера шаф для актів, злочинців, убивств, процесів, заздрості, зла й безпорадного привида, якого людство називало справедливістю. Ліліан раптом згадала Клерфе й усміхнулася. Вона була до цього готова. Відколи він виїхав, то не подав ознак життя. Але це її не гнітило, вона й не очікувала цього. Не відчувала ще в ньому потреби, але добре було знати, що він десь є.

У Римі Клерфе просиджував у бюро, кав’ярнях і майстернях. Вечори проводив із Лідією Мореллі. Спочатку він часто думав про Ліліан, але потім на багато днів забув про неї. Вона зворушувала його, а це стосовно жінок траплялося в нього рідко. Вона була наче гарненьке молоде цуценя, яке перебільшує у всьому, що робить. Але вона, напевно, призвичаїться до тутешнього життя. Ліліан ще вірить, що мусить надолужити все, що оминуло її досі. Незабаром вона впевниться, що ніщо її не оминуло. Розбереться в ситуації і стане такою, як інші – схожа на Лідію Мореллі, але ймовірно не такою досконалою. Ліліан не мала ні скептичної мудрості Лідії, ні її жіночної безсердечності. Вона була добра для легко сентиментального чоловіка з поетичними ідеалами, але не для нього. Ліліан повинна була лишитися з Волковим, який, як здавалося, жив тільки для неї і саме тому її втратив, так буває. Клерфе звик до іншого життя. Він не хотів дозволити втягнути себе в щось глибше. Лідія Мореллі була саме для нього. Ліліан залишиться для нього звабливою, короткою вакаційною пригодою. Для Парижа вона була надто провінційна, надто вимоглива й надто недосвідчена.