Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Клерфе відчув полегкість, прийнявши це рішення. Після повернення до Парижа він зателефонує до Ліліан і ще раз із нею зустрінеться, щоб усе пояснити. Може, зрештою, і нема чого пояснювати. Вочевидь, таки нема чого пояснювати. Мабуть, вона сама собі давно все пояснила. Тоді навіщо він хотів з нею зустрітися ще? Він не розмірковував над цим надто довго. Чом би й ні? Адже між ними майже нічого не було. Він підписав свій контракт і залишився в Римі ще на два дні.

Того самого дня, що й він, до Парижа їхала Лідія Мореллі. Він їхав на «Джузеппе», вона потягом, бо ненавиділа подорожі автом і літаком.

Ліліан завжди боялася ночі. Ніч була пов’язана з атаками задухи, з тінями рук, які хапали за горло, з жахливою, нестерпною самотністю смерті. У санаторії упродовж місяців вона не гасила світло, щоб уникнути разючої для очей яскравості сніжних ночей при повному місяці та пригніченості блідих, безмісячних ночей із сірим снігом, який був тоді найбезбарвнішою річчю на світі. Ночі в Парижі були лагіднішими. За вікном була ріка й Нотр-Дам, і час від часу якийсь п’яниця галасував на тротуарі або авто зі скреготом мчало вулицею. Коли надійшли перші сукні, Ліліан не стала ховати їх у шафі, а розвісила по всій кімнаті. Одну сукню, оксамитну, повісила над ліжком, срібну – поряд, так, щоб, прокидаючись уночі від жахіть, коли їй здавалося, що вона з тамованим криком падає і падає з нескінченної пітьми в нескінченну пітьму, вона могла простягнути руку й торкнутися своїх суконь, цих рятівних линв, якими вона зуміє піднятися з безформних сірих сутінків до чотирьох стін, до відчуття часу, до людей, до простору й життя. Вона погладжувала їх, відчувала тканину під пальцями, вставала й починала ходити покоєм, часто гола, і сукні оточували її тоді, як приятельки, звисали на своїх вішаках зі стін та дверей шафи, натомість туфлі на тонких, високих підборах, золоті, брунатні й чорні, стояли поруч рядком на комоді, ніби їх залишила зграйка дуже елегантних ангелів Ботічеллі, що відлетіли на коротке нічне богослужіння до Сен-Шапель і повернуться на світанку. Тільки жінка може знати, скільки втіхи може ховатися бодай у капелюшку. Вона мандрувала вночі по кімнаті між своїми речами, милувалася парчею у сяйві місяця, клала на голову капелюшок і приміряла туфлі, а часом сукню, ставала в блідому світлі перед дзеркалом і уважно приглядалася до його матової блискуючої поверхні, до свого обличчя, плечей, чи не випинаються кістки ключиці, до своїх грудей, чи не обвисли, і до ніг, чи з внутрішнього боку не з’явилися складки, що свідчать про схуднення. «Ще ні, ще ні», – думала вона і продовжувала свою німу жахливу забаву: інша пара туфель, хвилина в капелюшку, що невідомо яким чином взагалі тримається на голові, кілька штучок біжутерії, які вночі виглядали так, наче мали якусь чародійну силу. Відображення в дзеркалі, яке посміхалося до неї, не задавало питань, а дивилося на неї так, мовби знало більше, ніж вона сама.

Клерфе витріщив очі, коли побачив її знову – настільки вона змінилася. Він зателефонував до неї після двох днів перебування в Парижі, ніби виконуючи прикрий обов’язок, а більше з цікавості, і, маючи намір лишитися на годину, зостався на цілий вечір. І причиною була не та навала суконь, він спостеріг це відразу, адже він бачив у житті достатньо жінок, які добре одягалися, а на вбранні Лідія Мореллі зналася краще, ніж капрал на муштрі. Ліліан змінилася сама по собі, вона змінилася так, як міняється дівчина, з якою ти розлучився, коли вона була ще незграбним несформованим підлітком, і зустрівся знову, коли вона стала молодою жінкою: ця жінка щойно переступила містичну грань дитинства й хоча ще зберегла його чарівність, проте вже набула таємної впевненості у своїх жіночих чарах. Він думав покинути Ліліан, але тепер радів, що дістав ще один шанс затримати її. За час своєї відсутності він приписував їй перебільшені ознаки провінційної гуски, а невідповідність між інтенсивністю її почуттів і формою їх вираження схильний був сприйняти як своєрідну істерію. Але від усього цього не залишилося й сліду. Натомість палало полум’я, спокійне й сильне полум’я, і Клерфе знав, яке це рідкісне явище. Чому він не спостеріг цього раніше? Передчував, але не розпізнав. Йому здавалося, наче він бачив тоді пструга, кинутого в надто тісний для нього акваріум, пструга, який безперервно наштовхується на стінки й баламутить на дні твань. Тепер голій рибі не заважали вже шиби й каміння, вона потрапила у свою стихію і вже ні на що не наштовхувалася, вона втішалася своєю прудкістю і грала барвами веселки, що миготіли на її гладкій шкірі, наче блискавиці.