Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Хочете приміряти відразу? – поцікавилася продавчиня.

– А я можу?

– Так. Ці три пасуватимуть вам, а ті трохи завеликі.

– Коли я могла б їх забрати? – запитала Ліліан.

– А коли ви їх потребуєте?

– Негайно.

Продавчиня розсміялася.

– Негайно тут означає за три-чотири тижні – не раніше.

– Я потребую їх негайно. Чи можу я купити моделі, які мені пасують?

Продавчиня похитала головою.

– На жаль, ні, ми потребуємо їх щодня. Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів. Може, ми приміряємо оцю чорну вечірню сукню?

Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом із ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.

– Чудовий вибір, мадемуазель, – сказала продавчиня. – Сукні вам пасують так, наче були для вас спроектовані. Месьє Баленсіаґа зрадіє, коли побачить їх на вас. Шкода, що його зараз нема.

– А де він? – запитала Ліліан винятково з ввічливості, стягуючи водночас сукню.

– У горах. – Продавчиня назвала місцевість, з якої приїхала Ліліан. Це пролунало у вухах Ліліан так, мовби та сказала: «Тибет». – Він поїхав туди на відпочинок, – додала продавчиня.

– Там справді можна відпочити.

Ліліан випросталася і поглянула в дзеркало.

– Ось бачите! – сказала продавчиня. – Саме це я мала на увазі. Більшість жінок купують те, що їм подобається. Ви ж купили щось, у чому вам гарно. Чи не так? – поцікавилася жінка у кравчині.

Кравчиня кивнула.

– Тепер іще плащ!

Вечірня сукня була чорна, як вугіль, з дрібкою мексиканського червоного кольору, і обтисла, плащ до неї був натомість широкий і нагадував пелерину, пошиту з напівпрозорого матеріалу, який відставав, мовби накрохмалений.

– Шикарно, – сказала продавчиня. – Ви виглядаєте, як упалий янгол.

Ліліан придивилася до себе. З великого трираменного дзеркала на неї дивилося троє жінок, дві у профіль і одна в анфас, а коли відсунулась трохи набік, побачила в дзеркалі ззаду четверту, яка була обернута спиною і, здавалося, рушала до виходу.

– Шикарно! – повторила продавчиня. – Чому Луcіль не вміє цього так носити?

– Хто така Луcіль?

– Наша найкраща манекенниця. Та, яка презентувала цю сукню.

«Чому вона мала б це саме так носити? – подумала Ліліан. – Вона ще буде носити тисячу інших суконь і буде мати безліч показів моди, а потім вийде заміж, матиме дітей і постаріє. А я носитиму цей плащ тільки одне літо».

– Чи можливо було б пошити це скоріше, ніж за чотири тижні? – поцікавилася Ліліан. – Принаймні на один тиждень? У мене мало часу.

– Як ви вважаєте, мадемуазель Клод? – запитала кравчиня.

Продавчиня кивнула.

– Ми почнемо відразу.

– Отже, коли? – запитала Ліліан.

– За два тижні може бути готове.

За два тижні. То для неї – як два роки.

– Якщо вдасться, за десять днів. Треба буде ще кілька примірок.

– Добре. Якщо не можна інакше.

– Справді, не можна інакше.

Ліліан щодня приходила на примірку. Тиша в кабіні якимсь дивним чином зачаровувала її. Інколи вона чула зовні голоси інших жінок, але срібло й сірість власної кабіни відмежовували її від міського гаму. Біля неї увихалася кравчиня, наче жрець на службі в якогось ідола. Заколювала, збирала матеріал у фалди, морщила, кроїла, бурчала незрозумілі слова, бо губами стискала шпильки, стояла навколішки й натягувала, гладила обережно, колінкувала то назад, то вперед, мовби під час якоїсь церемонії, що повторювалася знову та знову. Ліліан стояла непорушно й бачила перед собою в дзеркалах трьох жінок, які були схожі на неї, а водночас якимсь дуже холодним чином дистанціювалися від неї, з ними на її очах робилося щось, що тільки здалека, здавалося, мало зв’язок з нею, а попри те її глибоко змінювало. Інколи штора її кабіни відхилялася, і всередину заглядала інша клієнтка, квапливо інспектуючи поглядом невтомних войовниць статі, з зацікавленням, але водночас із настороженістю. Ліліан відчувала тоді, що не має з цим нічого спільного. Вона не полювала на чоловіка, полювала на життя.

У процесі цих днів розвинулися взаємини дивної чужої інтимності між нею та жінками в дзеркалі, які змінювалися разом із кожним новим вбранням. Вона розмовляла з ними без слів, відображення посміхалися до неї, не посміхаючись. Вони були серйозні і якимсь тихим, сумним чином близькі між собою, як сестри, які виховалися окремо й ніколи не підозрювали, що колись побачаться. А тепер відбулося, немов уві сні, оце мовчазне рандеву, сповнене лагідної меланхолії, бо незабаром вони знову муситимуть розлучитися і не побачаться вже ніколи. Навіть одяг з іспанським акцентом мав у собі щось із того: позбавлена світла, драматична чернь оксамиту, бухаюча раптовим полум’ям тропічна червінь шовку, широкі плащі, в яких тіло здавалося майже нематеріальним, і важка парча коротких камізельок, що їх носять тореадори й з-за яких визирали пісок, і сонце, і раптова смерть.